Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Беріть ще одну! — гукнув я.

— Ні, дякую, — відповів він, і замість нього ту сигарету взяв німець.

— Не заперечуєте? — усміхнувся він.

Насправді мені хотілося заперечити, і він це знав. Але він так страждав без курива, що це не могло його спинити.

Раптом співи урвалися чи, може, тільки вщухли на хвилинку, як ото часом ущухає буря, і нам стало чути одне одного.

— Ви тут давно? — спитала мене атлетична дівчина, розтягуючи слова.

— Наїздами, — відказав я.

— Нам треба серйозно поговорити, — озвався до мене німець. — Я маю щось вам розповісти. Коли ми можемо зустрітися?

— Я вам подзвоню, — сказав я.

Той німець був дуже дивний чоловік, і ніхто з добрих німців його не любив. Він мав хибне уявлення про себе як про справжнього піаніста, але поза тим, якщо не підпускати його до інструмента, був цілком стерпний, хоча й надто полюбляв заглядати в чарку та розносити плітки, і відвернути його від цих двох занять нікому ще не пощастило.

Щодо пліткарства він був неперевершений мастак і завжди мав напохваті якусь компрометуючу новину про будь-кого в Мадріді, Валенсії, Барселоні чи іншому політичному центрі.

У цей час знову залунали співи, а що обговорювати інших на повен голос не зовсім зручно, то над нами нависла нудьга, і я вирішив піти з бару, тільки-но у свою чергу поставлю випивку сусідам по столу.

Отоді все й почалося. Якийсь чоловік у коричневому цивільному костюмі, білій сорочці та чорній краватці, з гладенько зачесаною над високим чолом чуприною, що доти ходив від столика до столика, по-блазенському вихиляючись, раптом бризнув з пістолета-прискавки на одного з офіціантів. Усі засміялися, крім самого офіціанта, що йшов з важким підносом, уставленим повними склянками. Він обурився.

— No hay derecho, — сказав офіціант. Це означає: «Ви не маєте права», — і в Іспанії є виявом найпростішого і найрішучішого протесту.

Чоловік з прискавкою, потішений своїм успіхом і, як видно, не усвідомлюючи того, що минає другий рік війни, і що він в обложеному місті, де нерви у всіх напружені до краю, і що в барі разом з ним усього четверо цивільних, тепер бризнув на іншого офіціанта.

Я огледівся, шукаючи очима місця, де б сховатися. Цей офіціант також обурився, а чоловік з прискавкою весело бризнув на нього ще двічі. Декого в барі це досі смішило, включаючи й атлетичну дівчину за нашим столиком. Але офіціант спинився й похитав головою. Губи його тремтіли. То був літній чоловік, і я знав, що він уже десять років працює у Чікоте.

— No hay derecho, — з гідністю промовив він.

Проте за столиками сміялися, а той чоловік, не помітивши, як змовкли співи, бризнув із свого пістолета в спину ще одному офіціантові. Офіціант, утримуючи на руці піднос, обернувся.

— No hay derecho, — сказав він.

То вже був не протест. То було звинувачення, і я побачив, як троє військових підвелися з-за столика й рушили до чоловіка з прискавкою, а в наступну мить усі четверо купою протиснулись крізь обертові двері й знадвору почулося, як котрийсь із військових затопив тому чоловікові в обличчя. Хтось підняв з підлоги його іграшковий пістолет і викинув за двері.

Ті троє повернулися поважйі й суворі, уособлюючи відновлену справедливість. Та за мить обертові двері крутнулись, і в них з'явився той-таки чоловік. Волосся звисло йому на очі, на обличчі була кров, чорна краватка зсунулася набік, відкривши роздерту сорочку. В руці він знову тримав свою прискавка і, всунувшись у бар, блідий, з безтямними очима, наставив її перед себе й почав визивно бризкати на всіх.

Я побачив, як один з тих трьох військових подався до нього, побачив і обличчя цього чоловіка. До нього приєдналися ще кілька і гуртом відтиснули прискача між двома столиками до стіни, ліворуч від входу; тепер той шалено опирався, і, коли пролунав постріл, я схопив за руку атлетичну дівчину й метнувся з нею до кухонних дверей.

Та двері були замкнені і, коли я натиснув на них плечем, не піддалися.

— На підлогу, отуди, за ріг стойки, — сказав я дівчині.

Вона стала там навколішки.

— Лягайте, — звелів я і штовхнув її додолу. Вона люто зиркнула на мене.

Усі чоловіки, крім німця, що заліг за столиком, та юнака студентського вигляду, який стояв у кутку, притиснувшись до стіни, вже тримали в руках пістолети. На довгій лаві під стіною стояли три фарбовані білявки з темним при корінні волоссям і, спинаючись навшпиньки, щоб краще бачити, без упину верещали.

— Я не боюся, — мовила до мене атлетична дівчина. — Це ж просто смішно.

— Ви що, хочете дістати сліпу кулю у п'яній стрілянині? — відказав я. — Якщо цей прискач має тут приятелів, лиха не минути.

Та, як видно, приятелів він не мав, бо чоловіки сховали пістолети, хтось зняв з лави білявих верескух, і всі, хто подався був туди, де пролунав постріл, відступили назад від чоловіка з прискавкою, що непорушно лежав горілиць на підлозі.

— Нікому не виходити, поки не прибуде поліція! — оголосив хтось від дверей.

Там уже стояли два озброєних поліцаї з вуличного патруля, і одразу ж після того оголошення я побачив, як шестеро чоловіків, вишикувавшись один за одним, наче футбольна команда до виходу на поле, рушили до дверей. Серед них були й ті троє, що викинули прискача на вулицю. Серед них був і той один, що застрелив його. Вони пройшли між озброєних поліцаїв, мов миротворці, що поклали край колотнечі. А коли вони зникли за дверима, один з поліцаїв загородив гвинтівкою вихід і гукнув:

— Виходити заборонено! Всім без винятку.

— А чому тих випустили? Навіщо затримувати нас, коли вони пішли?

— То авіамеханіки, їм треба повернутись на аеродром, — по» яснив хтось.

— Коли вже хоч один пішов, безглуздо тримати інших.

— Усі повинні чекати службу безпеки. Порядок е порядок.

— Та невже ви не розумієте, що коли хоч хтось пішов, то тримати інших безглуздо?

— Сміх, та й годі,— мовив я до атлетичної дівчини.

— Ні, це не сміх. Це чистий жах.

Ми вже підвелись, і вона обурено дивилася туди, де лежав чоловік з прискавкою. Руки його були широко розкинуті, одна нога підігнулася.

— Я піду допоможу цьому нещасному. Він же поранений. Чому ніхто йому не допоможе, нічого не зробить для нього?

— Я б вам не радив, — сказав я. — Краще триматись осторонь.

— Та це ж просто не по-людському. Я вчилася на медсестру й подам йому першу допомогу.

— Не раджу, — повторив я. — Не підходьте до нього.

— Але чому? — вона розхвилювалася мало