Читати книгу - "Жінка в пісках"

Зупиняю таксі. Темно-синій автомобіль з жовтим верхом. Дверцята зачинилися з таким хряскотом, що, здавалось, от-от розлетяться на шматки. У висунутій попільничці ще димить недокурок попереднього пасажира. Поки я вагався, не знаючи, куди мені їхати, роздратований молодий водій зняв форменого картуза й кинув його на сусіднє сидіння. Подаю йому п’ятсот ієн — мовляв, недалеко — і прошу їхати, куди покажу. Його настрій відразу покращав, але картуз і далі лежав на сидінні.

— Що це за вулиця на тому узвишші?

— Здається, Нагірна.

— Зрозуміло. Мабуть, тому так називається, що на горі.

Вулиця задихається від світла. Вирує залишками денної метушні. Та от дивина: я не помічаю суттєвої різниці між нею і недавнім безлюдним краєвидом. Я й досі не розумію, чому я впав тоді в такий відчай. Якби таке зі мною сталося зараз, то я напевне не розгубився б. Коли б, наприклад, замість людей і машин на вулиці з’явилися мурахоїди і ящіри, я сприйняв би це як реальність і намагався б збагнути, що відбувається.

Ось уже й середина того схилу... Таксі не сповзає назад, не зупиняється... Раптом гуркіт мотора змінився, і мені аж у п’ятах похололо... Та ні, нічого не сталося, просто водій перемкнув швидкість, і машина одним духом звернула на повороті. Випроставши ноги, притискаюся до спинки сидіння. Затамувавши дихання, чекаю, поки відкриється переді мною зникла вулиця...

Ні, я попав не в порожнечу, а в безкрайній житловий масив. Незліченні ряди чотириповерхових будинків на узвишші, що, здавалось, угрузли в дно темної долини, розпливалися навкруги симетричним малюнком вогнів. Я навіть не уявляв собі, що побачу такий краєвид. Цікаво, чому саме? Немає сумніву, що в просторі ця вулиця існувала, а в часі була порожнечею. Як страшно — існувати і водночас не існувати. Четверо коліс котяться по землі, я відчуваю, як погойдується автомашина. Та все одно — вся вулиця зникла. Може, взагалі не треба було минати цей поворот. Ні, я не зможу ніколи сюди повернутися. Біла перспектива ртутних ламп. Потік людей, що спішать додому і, віддаляючись, стають все прозорішими...

Я майже кричу водієві, що запитливо сповільнив рух. Скоріше назад! Якнайшвидше вибратися з цього кварталу! Треба тікати туди, де матиму хоч свободу в просторі. А то я тут заплутаюсь і втрачу не тільки час, але й простір — мене замурують у стіну реальності, як того білорукого господаря кав’ярні.

На щастя, решта світу не змінилася. Мабуть, я добре зробив, що вибрав таксі — транспорт, доступний багатьом. Доїхавши до вулиці, по якій курсують автобуси, я вийшов з машини біля першої ж телефонної будки. Тепер у мене залишився тільки один ключ — телефонний номер під картою-схемою на папірці. Звичайно, якщо я схиблю, то станеться те саме, що сталося там, за поворотом на спадистій дорозі. Знімаю трубку і в щілину кидаю десятиієнову монету. Набираю номер — цього разу лінія вільна, чути довгі гудки. Починаю непокоїтись. Я трохи легковажив, сподіваючись, що номер буде зайнято, і тому як слід не приготувався. Може, покласти трубку? Якщо хтось і підійде до телефону, то я не певний, що в теперішньому стані зможу щось доладне сказати. Починаю лічити тріщини на вікні будки. Якщо вийде парне число, то почекаю, якщо непарне — покладу трубку. Та я ще не встиг перерахувати всі тріщини, як монета провалилася — до телефону хтось підійшов.

Жіночий голос. Надзвичайно виразний, ніби з-за стіни. Не довго думаючи, вибовкую першу-ліпшу брехню, що спала на думку.

— Пробачте, але я знайшов гаманець, а в ньому і папірець з телефонним номером, тож вирішив подзвонити...

Жінчина реакція на це була несподівана: вона відразу розсміялась. А потім низьким гортанним голосом невинно спитала:

— О, це ви? Що сталося?

— Я, розумієте, хтось...

— Годі жартувати...

— Я хочу, щоб ви мені допомогли,— благаю я настійно.— Я в телефонній будці коло підніжжя схилу. Прошу, вийдіть до мене!

— Та що ви, в такий час... Ви що, п’яні?

— Я вас благаю! Мені дуже погано. Я вас прошу, невже відмовите?..

— Ви просто неможлива людина... Ну гаразд, почекайте. Тільки нікуди не йдіть. Я зараз прийду.

Я поклав трубку і присів у будці. Раптом мені впало в очі, що тут хтось наслідив. Чоловік чи жінка — байдуже. Самотній чоловік... В лабіринті міста для нього не знайшлося кращого місця, щоб справити нужду. Я уявив собі, як той чоловік сидить навпочіпки, і мене охопив страх.

Звичайно, той чоловік не обов’язково, як я, загубив свій дім і не має куди повернутися. Може, то був просто волоцюга, в якого ніколи не було власної оселі. Та хоч ким би він був, між нами невелика різниця. Лікар сказав би, що я втратив не квартал за поворотом дороги, а пам’ять. Але хто в це повірить? Адже навіть здорова людина не знає нічого, крім свого звичного місця. Кожен, подібно до мене, живе в своєму замкнутому маленькому світі. Поворот на спадистій дорозі, станція метро і кав’ярня — цей трикутник справді малий. Навіть дуже малий. Та що сталося б, якби трикутник збільшився вдесятеро? Що змінилося б, якби трикутник перетворився на десятикутник?..

Якби знаття, що той десятикутник — не відкрита карта, яка простягається у безмежність... якби рятівник, що озвався на благальний телефонний дзвінок, виявився посланцем із іншої карти і переконав тебе, що твоя карта неповна, з багатьма пропусками... тоді б і та людина заглянула у квартал за поворотом, який існує