Читати книгу - "Заручені"

— Ні, ні, не кажіть так: ви не розумієте, що говорите; ви не розумієте, що таке дати обітницю, ви не були в такому жахливому становищі, не зазнали всього того, що я. Ідіть геть, ідіть геть, ради всього святого!

І вона поквапно відступила від нього, повернувшися до вбогого ложа.

— Лючіє,— мовив Ренцо, не рушаючи з місця,— скажіть мені принаймні одне, скажіть: коли б не ця причина... ви б ставились до мене, як і раніше?

— Жорстокий ви чоловік! — відповіла Лючія, відвернувшись і насилу стримуючи сльози.— Якби вам удалось присилувати мене говорити непотрібні слова, що завдали б мені болю, слова, можливо, просто гріховні,— були б ви тоді задоволені? Ідіть геть, о, ідіть геть! Забудьте про мене: видно, нам не судилося бути разом! Ми побачимось там: адже не так уже й багато залишається нам пробути на цім світі. Ідіть собі. Постарайтеся сповістити моїй мамі, що я видужала, що бог і тут допомагав мені, що я знайшла добру душу, ось цю славну жінку, яка мені мов рідна мати. Перекажіть їй: я надіюсь, що хвороба пощадить її і ми скоро побачимося, коли саме зволить господь і як саме він зволить... Ідіть геть, благаю вас, і не думайте більше про мене... хіба тільки коли молитиметесь богові.

І з виглядом людини, якій нема чого більше сказати, яка нічого більше не хоче слухати, прагнучи тільки уникнути небезпеки, Лючія ще ближче підійшла до ложа, де лежала жінка, про яку вона щойно говорила.

— Послухайте, Лючіє, послухайте! — мовив Ренцо, не підходячи до неї.

— Ні, ні, на бога, йдіть геть!

— Послухайте, падре Крістофоро...

— Що, що?

— Він тут.

— Тут? Де? Звідки ви знаєте?

— Я щойно розмовляв з ним; ми трошки побули разом, і мені здається, що такий віруючий, як він...

— То він тут? Звичайно, щоб допомагати бідним зачумленим. Тільки ж як він сам? Чи вже хворів чумою?

— Ой, Лючіє! Я дуже боюся...— І, поки Ренцо не наважувався вимовити таке болісне для нього слово, яке могло стати таким і для Лючії, вона знову відійшла від ліжка й підступила до юнака.— Боюся, що він оце щойно захворів.

— О нещасний святий чоловік! Та що це я кажу: нещасний чоловік! Це ми нещасні. Але як він почуває себе? Лежить? За ним доглядають?

— Він не сідає, вічно заклопотаний, допомагає іншим. Та якби ви його побачили: бліде обличчя, ледве тримається на ногах. Гай-гай: перебачивши безліч таких хворих, годі помилитися!

— Бідні ми! І він справді — тут?

— Тут, і зовсім недалеко. Не далі, ніж від вашого будинку до мого... якщо ви ще пам'ятаєте!..

— О пресвята діво!

— Ну, гаразд, трошечки далі. І, звичайно, ми говорили про вас... І якби ви тільки знали, що він мені показав! Ось послухайте; спершу я переповім його власні слова. Він сказав мені, що я добре вчинив, вирядившись шукати вас, і що таке моє поводження угодне господу богові, і що господь допоможе мені знайти вас,— як воно справді й сталося. Адже падре Крістофоро святий. Отож бачите самі...

— Якщо він говорив так, то через те, що не знає...

— А звідки ж йому знати про те, що ви там понавигадували без усякого пуття, не спитавши ні в кого поради? Чоловік поважний, чоловік розумний, як оце він, і думати не стане про таке. Ой, що він мені показав!

І тут Ренцо розповів про свої відвідини того куреня. І дарма що серце й розум Лючії за час перебування в лазареті мали звикнути до найбільших вражень, усе ж жах і співчуття охопили її.

— Він і там говорив як святий,— вів далі Ренцо,— він казав, що, можливо, господь вирішив помилувати цього нещасного (тепер я просто не можу називати його інакше) і що він збирається прикликати його до себе в належну хвилину, але хоче, щоб ми молилися за нього... Разом! Ви розумієте?

— Так, так! Ми молитимемося за нього там, де господь призначить бути кожному з нас... Господь сам зуміє об'єднати наші молитви.

— Таж я переказую слова падре Крістофоро!..

— Але, Ренцо, він же не знає...

— Та хіба ви не розумієте, що коли говорить святий, то його устами промовляє сам господь? І він не став би так говорити, якби воно насправді було не так... А душа цього нещасного? Я, звичайно, молився і молитимусь за нього від усього серця, мов за рідного брата. Але як же поведеться бідоласі на тім світі, коли на цім не буде залагоджено цієї справи, коли не буде виправлено вчинене ним зло? Якщо ви послухаєте поради розуму, все залишиться як і раніше. А дон Родріго й так уже дістав належну відплату...

— Ні, Ренцо, ні. Господь не хоче, щоб ми чинили погано, аби він потім виявляв своє милосердя. Віддамося на його волю. А у нас один обов'язок: молитися йому. Коли б я померла тієї ночі, невже господь не зміг би простити того нещасного? І якщо я не вмерла, якщо мене звільнено...

— А хіба й ваша матінка, бідолашна Аньєзе, котра завжди була така прихильна до мене й стільки попомучилася, щоб бачити нас чоловіком і жінкою, хіба вона не казала вам, що це помилкова думка? Адже матінка й в інших випадках уміла наставити вас на розум, бо ж про дещо вона міркує правильніше, ніж ви...

— Моя мати! То ви хочете, щоб моя мати порадила мені порушити дану обітницю? Що з вами, Ренцо, та ж ви не тямите...

— То послухайте, що я вам скажу. Вам, жінкам, ці речі невідомі. Падре Крістофоро сказав мені, якщо я знайду вас, вернутися до нього й повідомити це. Піду зараз, вислухаю його, і те, що він скаже...

— Так, так. Ідіть до цього святого чоловіка, скажіть йому, що я молюся за нього і щоб він помолився за мене, бо ж мені це так потрібно. Але ради всього святого, ради спасіння вашої душі й моєї, не вертайтеся сюди, не завдавайте мені болю... не спокушайте мене. Падре Крістофоро зуміє вам усе розтлумачити, допоможе вам отямитися, поверне мир душі вашій.

— Мир моїй душі! Ну, це вже ви викиньте з голови. Такі слівця ви переказували мені й через листи. Але тільки я один знаю, скільки вони мені завдали страждань. І зараз вам вистачає духу повторювати їх мені. А ось я,