Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене витягнули з ями. Побили за те, що звільнив руки. Відтягли до ватажка Там був і той хлопчина Хоч я був і без бороди, але він упізнав мене. Щось заверещав і кинувся до мене з ножем. Отаман гаркнув і зупинив. Тут усі хотіли вбити мене, окрім ватажка А може, і він хотів, але мав щодо мене якийсь план. Ось дивився на мене уважно.
— Звідки я тебе знаю? — спитав нарешті.
— Не знаю.
— Я десь тебе бачив. Ти раніше бував тут?
— Ніколи.
— Але я бачив тебе, я добре запам’ятовую обличчя.
Тут знову закричав хлопець. Він тицяв у мене пальцем, щось кричав, а потім побіг кудись. Повернувся з кількома журналами, в яких друкувалися мої оповідки. Онде мій портрет на першій шпальті. Анонс про історію «Дивовижне повернення «Зірки Сходу»! Отаман подивився на портрет, потім на мене і посміхнувся. Наказав усім відпочивати, а мене відвести до печери, де була його схованка. Там мене кинули на землю, а він присів на шкуру ведмедя. Ми залишилися удвох, хлопець не хотів іти, то отаману довелося на нього крикнути.
— Мій небіж, гарячий хлопець, не може заспокоїтися, що ти спіймав його, наче теля.
— Він хотів відібрати мого коня.
— Він хоче стати справжнім абреком, а для цього треба грабувати, — отаман посміхається. — То ти той самий Іван Карпович Підіпригора?
— Так, — кивнув я.
— А я про тебе чув.
— Звідки? От уже не думав, що в абреків є час на читання журналів.
— Коли сидиш у схованці тижнями, то час є. І що, у тих історіях все правда?
— Ні.
— Ні?
— Там багато брехні, бо ж людям потрібні геройства, а я — звичайна людина.
— Ти вбив моїх людей, а це найкращі бійці на всьому Кавказі, ти звільнив нашу здобич, ти ледь не втік. Щось забагато для звичайної людини.
— Чому я досі живий?
— Тому, що ми сподіваємося отримати за тебе викуп.
— Від кого?
— Від щасливою батька, сина якого ти врятував. Та і від твоєї родини, ти ж добряче заробляєш у журналах.
— У мене немає родини. Лише маленька донька.
— Ну, хтось же може заплатити? В тебе багато прихильників, які купують журнали. Запропонувати їм здати по рублю кожному — і це вже буде серйозна сума.
— Хіба твої люди не хочуть помститися мені?
— Хочуть. Вони збираються вбити тебе, коли отримають викуп. Вбили б зараз, але я переконав їх не відмовлятися від грошей. Вони згодні почекати тиждень-другий, цього ж вистачить, щоб зібрати гроші?
— Не знаю.
— Ти кажеш так спокійно, наче тобі однаково, чи зберуть гроші, чи ні.
— Хвилюватися треба за те, що від тебе залежить.
— Тут ти правий, — отаман посміхається.
— А де донька англійця?
— Навіщо це тобі?
— Коли він вмирав, то просив допомогти їй.
— Вона в гаремі у багатого купця з Ленкорані. Він дав великі гроші за білявку.
— Як звати купця?
— Навіщо це тобі?
— Щоб молити у Господа про його покарання.
— Абдул Малік.
— Дякую. А ти — Зелімхан?
— Так. Ти мене теж знаєш?
— Чув. Ти ж перший абрек на Кавказі. Я читав про твої напади. Особливо про пограбування банку у Кізлярі. Це було сміливо.
— А ти колись спіймав банду грабіжників банків?
— Так, було.
— Хочеш залишитися живим?
— Хіба це можливо?
— Так. Приєднуйся до нас.
— До вас? Я завжди ловив ворогів держави.
— І що тобі це дало? Ти як був ніким, так і залишився. Держава навіть викупу за тебе не заплатить. Якогось поганого офіцерика — а добрих тут немає, бо на Кавказ зараз потрапляють лише покидьки — держава викупить. Знайде гроші. А на тебе, мужика, — ні. То чого тобі триматися держави?
— А навіщо тобі я? У тебе і так великий загін.
— Мені потрібне твоє ім’я. Влада хоче виставити нас просто розбійниками, а ми ж ведемо боротьбу проти держави невірних. Ми захищаємо наш народ від продажних чиновників, від ділків, яким мало нашої землі, вони хочуть вирубати наші ліси і висмоктати нафту з наших надр. Якщо така відома людина, як ти, перейдеш на наш бік, то нас уже не назвеш просто бандитами.
— Якщо я перейду, то за тиждень тут будуть війська, які не підуть, поки не зловлять чи не вб’ють і тебе, і мене.
— Нехай війська приходять. Занадто багатьом з мого народу подобається мир. Занадто багатьох спокусили гроші. Занадто багато кажуть, що хочуть не воювати, а заробляти. Мені важко переконати їх, але коли тут будуть війська, то вони будуть палити аули, вирубувати сади, вішати заручників. І тоді мій народ знову стане готовим до боротьби, — він посміхається, робить паузу і гладить рукою свою борідку. — До того ж, ти — досвідчений воїн, у чому я переконався особисто. Досвідчений і сміливий, бо поліз один на багатьох, щоб тільки дотримати слова Я поважаю людей, що не бояться вмерти і мають честь. Не поспішай відповідати, подумай. Я не обіцяю тобі легкого життя, але це буде цікаве життя. Інакше — смерть. Подумай. Відведіть його!
Мене відвели до ями, де я просидів ще кілька днів. Івана до мене так і не кинули, здається, йому таки вдалося врятуватися. Не знаю, який викуп вимагали абреки, але грошей би у Павла Івановича все одно вистачило. Я не сумнівався, що він заплатить викуп, навіть не подумає, що його спробують обдурити і віддадуть труп. Викуп мене не врятує. І сам я врятуватися я не міг. Бо яма була глибока, у три сажені, а ще накривалася зверху дубовою решіткою. Багато разів я намагався долізти до решітки, але не вдавалося, бо стіни були слизькі. Раз на день мені кидали шматок місцевого хліба, прісного та білого, опускали на мотузці глечик із водою. Я чіпляв до мотузки цеберко, яке було мені за туалет. Ось так і жив.
Тільки здогадувався, що відбувається нагорі. Якось увечері абреки почали збиратися в похід. В’ючили коней, перебирали зброю, а потім поїхали. Я сидів у ямі і молився. Останнім часом я багато
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.