Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона здалася мені схвильованою. Це було вперше, і її збентеження мене розчулило. Заскочений зненацька, серед ночі, я й сам розхвилювався, але, побачивши її, забув про себе і думав тільки про неї і про ту сумну роль, яку їй доведеться зіграти, якщо я дам себе заарештувати. Я знав, що у мене вистачить мужності говорити тільки правду, хоч як би це було для мене невигідно, навіть згубно. Але знав і те, що мені забракне притомності духу, достатньої спритності, а може, й достатньої твердості, щоб у жодному разі її не скомпрометувати, якщо мене візьмуть на допит з тортурами. Це спонукало мене пожертвувати своєю славою ради її спокою і зробити для неї те, чого я ні за яких умов не зробив би для себе. Як тільки моє рішення було ухвалене, я оголосив його їй, не бажаючи зменшувати значення своєї жертви вимогою плати за неї. Я певен, що вона не помилилася щодо моїх міркувань, але вона не сказала мені жодного слова, яке давало б зрозуміти, що вона їх зрозуміла. Я був так вражений цією байдужістю, що подумав, чи не відмовитися мені, та цієї миті увійшов маршал, а за кілька хвилин приїхала з Парижа пані де Буффлер. Вони зробили те, що мала зробити пані де Люксембурґ. Я піддався на їхні лестощі. Мені стало соромно відступати, і мова йшла тільки про те, куди і коли мені виїхати. Пан де Люксембурґ запропонував мені залишитися на декілька днів у нього інкогніто, щоб спокійно все обговорити і вжити потрібних заходів. Я не погодився на це. Я не хотів ніде переховуватись і вважав за краще виїхати того ж дня.
Відчуваючи, як багато у мене таємних і впливових ворогів у королівстві, я вирішив, що, незважаючи на свою прихильність до Франції, я повинен поїхати з неї для власного спокою. Першим моїм наміром було повернутися до Женеви, але, секунду поміркувавши, я викинув цю дурну думку з голови. Я знав, що французьке міністерство в Женеві ще впливовіше, ніж у Парижі, і не дасть мені спокою в жодному з цих двох міст, якщо воно вже вирішило мене мучити. Я знав, що «Міркування про нерівність» викликало в міській раді ненависть до мене тим більш небезпечну, що вона не наважилась висловлювати її відкрито. Я знав, що, коли «Нова Елоїза» вийшла у світ, та сама рада за ініціативою доктора Троншена поспішила заборонити її, але, побачивши, що навіть у Парижі ніхто не думає її забороняти, засоромилася й скасувала свою легкодумну постанову. Я не сумнівався, що тепер, коли випала нагода, вони скористаються нею, щоб заборонити «Еміля». Я знав, що, всупереч усім лестивим запевненням, у всіх женевських серцях панує таємна заздрість до мене і лише чекає приводу для свого задоволення. Проте любов до батьківщини кликала мене туди. Якби я сподівався на мирне життя там, я б не вагався, але честь і розум не дозволяли мені шукати там притулку на правах вигнанця. Я вирішив поки лише наблизитися до Женеви і, живучи в Швейцарії, почекати, яке рішення ухвалять щодо мене в Женеві. Незабаром будь-які сумніви з цього приводу зникли.
Пані де Буффлер дуже не схвалювала цього рішення і знову почала вмовляти мене їхати до Англії. Та я залишився непохитним. Я ніколи не любив ні Англії, ні англійців. Усе красномовство пані де Буффлер не тільки не перемогло моєї нелюбові, але, сам не знаю чому, навіть посилило її.
Я вирішив їхати того ж дня, і вже з ранку всім говорили, що я виїхав. Ля Рош, якого я послав на квартиру по свої папери, навіть Терезі не зізнався, тут я чи ні. Відколи я вирішив писати свої спогади, я зібрав багато листів та інших документів, тож йому довелося ходити кілька разів. Частину цих паперів, уже розібраних, я відклав, а решту розбирав увесь ранок, щоб узяти з собою тільки те, що може бути мені корисним, а інше спалити. Пан де Люксембурґ узявся допомогти мені в цій роботі, але вона виявилася такою довгою, що ми не змогли закінчити її протягом ранку, і я не встиг нічого спалити. Маршал запропонував, що сам розбере решту, непотрібне спалить, а відкладене надішле мені. Я пристав на його пропозицію, зрадівши можливості позбутися цих клопотів і провести ті кілька годин, що залишилися, в товаристві таких дорогих мені людей, з якими мені доводилося розлучитися назавжди. Маршал послав за моєю бідолашною Терезою, яка мучилася смертельною тугою, не відаючи, куди я подівся і що з нею тепер буде, оскільки вона щохвилини чекала поліцейських і не знала, як їй поводитись і що їм відповідати. Ля Рош провів її до замку, нічого їй не сказавши, вона думала, що я вже поїхав. Побачивши мене, вона скрикнула і кинулася в мої обійми. О дружба, спорідненість сердець, звичка, близькість!
У ту солодку і жорстоку мить мені згадалося стільки днів щастя, ніжності і миру, прожитих разом, що мені ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.