Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Лариса приїхала до училища перед самим початком першої лекції. Її поява в аудиторії викликала дзвінку тишу, точніше, її зовнішній вигляд...

— Ларисо… що з тобою трапилося?.. — приголомшено запитав Валерій оглядаючи скуйовджене волосся, заплакане обличчя і… повну відсутність прикрас.

— На тебе напали?!.. — перелякано вимовила Олена сівши до Лариси ближче і схилившись майже пошепки уточнила, — тебе… зґвалтували?

— Ні… — Лариса загальмовано труснула головою, — розчавили…

Така відповідь викликала купу питань, але задати їх ніхто не встиг, бо до аудиторії якраз зайшов викладач і запитав, чи всі готові до початку лекції. Лора дістала конспект і спробувала відключити мислення, намагаючись зосередитися на словах викладача… але думки відносило до минулої ночі. Було враження, що вночі і вранці вона спілкувалась з різними людьми. Вночі Степан був ніжним і люблячим, як завжди розповідав їй про те, що відбувалося з ним і що він робив, а вранці став холодним і чужим…здогадувалася, що вночі він дав волю почуттям, а вранці — пошкодував про те, що дав слабину… “Ти мені не потрібна...” Вона не вірить. Цього не може бути...

Степан і справді картав себе за те, що цієї ночі дозволив собі бути з нею… Віддавав борг, був винен їй ніч… Кого ж ти дуриш? Ти хотів її і ти дозволив собі бути з нею останній раз... Попереду чекали поїздки, польоти, зустрічі… зброя, наркотики... знав, що робить їй боляче. Знав, що буде жалкувати про свої слова і поведінку потім, але краще, якщо Лора не чекатиме на нього. Краще, якщо вона спробує жити нормальним життям, без нього, бо його життя нормальним навряд чи колись стане… йому просто не дозволять.

На перерві Олена розчесала волосся Лори, питань не ставила, та і не було кому їх ставити, бо Лариса дивилася в одну точку, ні на що не реагуючи. В обідню перерву Костик Берман притяг з магазину, що був навпроти училища, сік і булочки. Мав намір нагодувати Ларису, але вона відмовилася їсти і ледь вмовив її випити трохи виноградного соку.

Лариса взагалі погано пам’ятала той день в училищі — він минав як у тумані. Після лекцій поїхала додому. Мама і Тетяна перезирнулися, зустрівши бліду Лору.

— Ларисо, де ти була цієї ночі? — запитала матір, коли Лариса роззувалася у тамбурі.

— Я не хочу про це говорити…

— А де твої прикраси?

— Вже немає… — вона пішла до кімнати, в якій жила з сестрою. Матір пішла слідом.

— Що значить — “немає”?

— Мабуть, у них скоро буде інша власниця… — Лариса зітхнула і сіла на ліжко.

— Доню… На тебе напали?

— Я не хочу про це говорити… Мамо… Будь ласка… Залиш мене...

Лягла поверх застеленого ліжка і, скрутившись калачиком, лежала так до вечора. Коли стемніло, Тетяна несміливо зазирнула до кімнати.

— Вечеряти будеш? — запитала, побачивши, що очі сестри відкриті.

— Ні…

— Я не буду розпитувати, що трапилось... Хочу тебе розважити. Розкажу місцеві плітки, — Тетяна сіла на своє ліжко і схилилася до сестри, — я сьогодні ходила до поліклініки… ставила пломбу і чула, як у черзі до терапевта Корнієнчиха перемивала кісточки Юльці Горбач. Що вона до нового року з тим Стасом шури-мури крутила, зараз вересень, а вона ще не родила, то тут вже ходять чутки, що дитина від іншого, а Стасу вона просто хотіла підсунути чийсь витвір.

— Вона може просто переношувати… таке буває…

— Буває, але наші баби вже провели експрес-аналіз ДНК, — Тетяна кивнула. — А ще… Ти ж чула, що до сестри Бакеро повернувся чоловік?

— Так…

— Чекають маля. Бачила їх сьогодні. А ще… Там у Бакеро були якісь проблеми… я не знаю точно у чому його звинуватили, наче щось там пропало, але потім все з’ясувалось і перед ним вибачились…

Лора сіла.

— Що ти сказала?

— Що у нього була якась недостача… — Таня здивовано поглянула на сестру. — Лоро, що з тобою?

Лариса важко перевела подих. Підстава… Фурія підставила Бакеро, щоб натиснути на Степана. Щоб що? Щоб він кинув Лору? І тому він не хотів зустрічатися з нею на людях? Чи щоб погодився супроводжувати вантаж надалі? Тому він приїздив порадитися тет-а-тет з хлопцями? Запитати поради? Чому він нічого їй про це не розповів? На якусь мить Лора пожалкувала, що лишила ключі від квартири Степана, але лише на мить… Якщо Фурія починає задіювати такі важелі впливу — їй варто триматися якнайдалі від квартири…

— Коли це було?

— Десь тиждень тому… — Тетяна не відводила від Лори погляду, — ти себе нормально почуваєш?

Степан сказав, що їм потрібно розійтись… Але ключі не забрав, лишив гроші… Кажучи про розрив — намагався піклуватися. Чи не перегнула вона палицю? Ні… Так їх розставання буде виглядати дуже правдоподібним.

— Так… Все добре. Ти знаєш, я таки повечеряю.   

Юля Горбач народила доньку аж 13 вересня. Переноси́ла. Пологи були важкими, сама народити не змогла, робили кесарів розтин. Селище погуло і потім різко все стихло. Доньку Юля назвала Камілою, по-батькові записала Станіславівною. Прізвище, правда, було материне, але Юля гордо тримала голову, і коли Корнієнчиха назвала її доньку “байстрючкою” — того ж вечора до неї приїздив поговорити Андрій. Більше ніхто у селищі не дозволяв собі відкрито пліткувати про Юлію Іллінічну і Камілу Станіславівну Горбачів.

Тетяна поривалася поїхати на квартиру, але Лариса сказала, що загубила ключі… Сказати правду не змогла. Сестра трохи понила і заспокоїлася. Дзвонити Єгору пішла на пошту, а потім вони просто домовлялися про зустріч наперед. Без дзвінків.

Навчання допомагало Лорі відволікатися від думок про Степана. Настав жовтень і хоч він був вже не таким теплим, проте був сухим. Практичні заняття проводилися переважно по лікарнях, тому бригада Лори їздила з одного кінця міста в інше. Валерій страшенно бурчав, коли потрібно було робити пересадки, а Лариса сміялася з його бурчання і називала його “старий дід”.