Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Над Леобургом сяяв молодий місяць, звично тхнуло гаром і якоюсь хімією. Численні леви, зловісні химери та флегматичні атланти потопали в синіх осінніх сутінках. Після вибуху дирижабля на площі Чорного завалився один з будинків, і тепер погляд постійно зачіплявся за зяючий провал у звичному архітектурному ансамблі. Яблонський стояв на порозі Ратуші, не поспішаючи підніматися до кабінету Оздеміра, де засіли вигнанці. Зрештою, Тео уже так-сяк призвичаївся до їхньої постійної присутності, до того ж йому кортіло подивитися, як та дівчинка від імені Агнеси вестиме перемовини з сильними світу сього. Тео посміхнувся. Джекі подобалася йому чи не найбільше з усього оточення, і він навіть шкодував, що Агнеса так мало на неї схожа. Можливо, за інших обставин їхня історія могла б скластися інакше.

На сходах почулися кроки. Тео обернувся й побачив Давида.

— Усе готово,— недбало кинув вигнанець.— Можеш заходити.

— Слухаюся і корюся,— гмикнув Тео.— Чекав твого наказу.

— Слухай, Яблонський, я розумію, що тобі гидко бути в товаристві «плебеїв», проте я волів би укласти тимчасове перемир’я. Сьогодні Агнесі випало важке випробування, ми маємо її підтримати.

Тео незмигно дивився Давидові в обличчя. Вигнанець здавався цілковито спокійним, і його голос не здригнувся, але за згадки Агнеси його обличчям майнула ледь помітна тінь, ніби розійшлися брижі на воді тихого літнього дня. Тео посміхнувся і глибоко затягнувся.

— Авжеж. Заради Агнеси.

— Заради Леобурга.

— Так, безумовно,— Тео жбурнув недопалок під ґанок.

Почулися кроки, сходинками хтось піднімався. Тео і Давид водночас обернулися до несподіваного гостя.

Оз Гурвіц, а це був саме він, зустрівшись із Тео очима, рвучко відсахнувся, наче побачив привида. Берет авіатора сповз набік, він нервово смикнув його і пригладив неслухняний вихор на чолі.

— Па-а-не Гурвіце, мій добрий друже! — вигукнув Тео.— Ти нарешті прийшов запропонувати нам свої послуги?

Винахідник діловито обсмикнув вилоги пальта.

— Мені нагально потрібен один документ з архіву, і я...

— А мені,— урвав його Давид,— нагально потрібні ваші пояснення, яким чином нібито експериментальні літоциклетки опинилися на озброєнні Українського Королівства.

Тео насупився і глипнув на вигнанця.

— Коли ми були у Вінниці, я бачив у небі винахід цього вельмишановного пана. Оскільки перевірка не виявила жодних згадок про сплату податків за продаж технології, ймовірно, літоциклетки опинилися там незаконно.

Тео по-вовчому посміхнувся до Гурвіца. Чоло винахідника заблищало, він шморгнув носом.

— Гадки не маю, про що ви. Можливо, ви щось плутаєте,— авіатор спробував був зайти до Ратуші, але, порівнявшись із Тео, отримав міцний поштовх у плече і відскочив назад.

— А що, Озе, багато блохоліток своїх накрутив?

— Я маю всі дозвільні документи.

— Скільки? — з крижаною інтонацією промовив Тео, зціпивши зуби і прибравши посмішку.

— Вибачте, пане Яблонський, але це не ваше діло,— ніздрі винахідника роздувалися з переляку.— Ви взагалі хто такий, щоб питати мене?

— Я — той, хто може тебе вбити. Тут і зараз. Тож відповідай.

Гурвіц відступив на крок. Давид осудливо зиркнув на Тео і спустився до авіатора:

— Послухайте, якщо ви справді не сплатили податок, це легко можна виправити. Наразі нас цікавить, скільки готових до вильоту одиниць ви маєте в ангарі. Вони знадобляться для оборони.

— Я це не обговорюватиму в жодному разі! — засичав винахідник.— Ви не влада, ви ніхто! Ви не маєте права нічого вилучати! І я не стрілятиму в людей. Я проти війни, я — за торгівлю.

— У твоєму випадку я б ліпше був проти в’язниці й за сплату податків,— позіхнув Тео.— Тому, ймовірно, ти посидиш у підвалі до завтрашнього ранку, а тоді ми разом відвідаємо твій ангар.

Гурвіц відступив ще на крок і кинувся навтьоки.

— Засилай до нього хлопців, Давиде. Я літав на його апараті й маю кілька цікавих ідей.

Джекі вчепилася в поруччя крісла. Вона ледь дихала, спина вкрилася холодним потом. З каламутного екрана на протилежній стіні на неї дивився цісар Австро-Боснії Вільгельм Другий. Аж цілий цісар! Військовий мундир, еполети, пишні вуса і гордовито задерте підборіддя. Екран фарбелауфа кепсько передавав зображення, але Джекі була впевнена, що його цісарська величність надзвичайно роздратований. І він жадав перемовин зовсім не з ними — посеред сусідньої стіни, ледь пробиваючись крізь завади зв’язку, висіла аморфна пляма, в якій ледь угадувалися обриси російського царя Бориса — лисуватого, вузькоплечого і короткошийого, в пафосній порфирі поверх одягу. На вухо йому щось постійно нашіптував перекладач. Навпроти царя Бориса на екрані висів британський лорд, сер Джефрі Кавендиш. Джекі забула, як правильно звучить його посада, і подумки називала його «прем’єр-міністром». Роздивитися Кавендиша було найпростіше — зв’язок з Лондоном був чудовий, можна було розрізнити навіть речі в його кабінеті. Британець сильно нервував і виявився значно молодшим, ніж Джекі уявляла,— на вигляд йому було не більш як сорок років, він чимось нагадував дівчині короля Болеслава, тільки в рухах відчувалося більше енергії і напруги. Під екранами, так, щоб їх не було видно, сиділи професор Кубрик, Паль Келемен, Данило і Тео. За завісою, наглядаючи за пристроєм, причаїлася Ґрета Ветцель. Джекі й досі не вірилося, що дівчина змогла налаштувати такий складний апарат. Троє з екранів дивилося на Давида, що сидів поруч з нею і розповідав про справи в Леобурзі.

— Отже, ми розцінюємо напад субтерини і бойових дирижаблів на Леобург як порушення світового правопорядку і багатосторонніх домовленостей,— промовив Давид.— Ми не маємо сумнівів, що зброю колишньому очільнику Верховної Ради Леобурга надала Російська Імперія.

— Що ж,— цісар Вільгельм ворухнувся, й екран фарбелауфа затремтів, частинки фарби збиралися в нову картину.— Прикрі новини. А що з цього приводу гадає його імператорська величність цар Борис?

— Ми не розуміємо, чому маємо вислуховувати скарги засуджених на вигнання злочинців, що незаконно захопили владу у вільному місті Леобурзі,— мовила російською червона пляма на екрані.— Ми погодилися на участь у цій... зустрічі... лише з поваги до вашого рішення, любий Віллі.

Що? Віллі?

Джекі насилу сховала посмішку, але Вільгельм не повів бровою — вочевидь, їх з Борисом пов’язували родинні зв’язки, проте таке звернення на офіційному рівні було схоже на образу.

Давид обернувся до неї. Джекі рвучко втягнула повітря.

—