Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Данило з протилежного боку показав їй великий палець — мовляв, молодець. Ага, аякже.
В кімнаті залягла мовчанка.
— Хай там як,— похмуро мовив цісар,— маємо достовірні відомості, що війська Росії нині присутні в Нейтральній зоні. Це викликає занепокоєння як у нас, так і у наших союзників — Українського Королівства, Малопольського Князівства — і може розцінюватися нами як загроза.
«Bedrohung». Руки Джекі всипало сиротами від того, як саме Вільгельм вимовив це слово. Повітря в кімнаті ніби наелектризувалося.
— Якщо дозволите, панове...— втрутився в розмову Кавендиш.— Ми також володіємо тривожною інформацією про маневри російських військ біля кордонів Нейтральної зони. Крім того, його величність висловив обурення фактом застосування бойової субтерини в мирному місті.
Британець прошив красномовним поглядом царя Бориса, і Джекі здалося, що його слова — це натяк... А Тео, здається, називав субтерину «британською іграшкою». Дуже цікаво!
— Росія дотримується взятих на себе зобов’язань зі збереження миру і спокою у вільному місті Леобурзі,— з дещо глузливою інтонацією вимовив цар Борис.— Ми лише гарантували безпеку законним правителям Леобурга — Юмітові Оздеміру, Ласло Варзі та Йоганну Райнгарду — і дуже шкодуємо, що панна Яблонська вирішила стати на бік заколотників. Честь законного уряду захищають небайдужі громадяни Леобурга. Ми й надалі надаватимемо їм усіляку підтримку. Також зазначу, що ми не маємо стосунку до постачання зброї жодній зі сторін. Росія не сприймає порожніх звинувачень і погроз із боку будь-якої іноземної держави. У зв’язку з певними обставинами, які вам відомі, ми маємо докладати значних зусиль для надійної охорони власних кордонів — цим і пояснюються маневри російської армії на кордоні Нейтральної зони...
— ...якої вже тридцять років, як не має бути,— прошепотів Давид.
— Ви хотіли щось додати, пане Дусманісе? — насупився британський лорд.
— Ми взяли в полон механіка субтерини, що атакувала нас,— підвищив голос Давид.— Він не леобуржець. Солдат розповів нашим командирам, що прибув до Леобурга з Пскова і навіть не знав, що опинився в Нейтральній зоні.
— То де ж він? — гримнув Вільгельм.— Ведіть його!
Дідько! Джекі закотила очі. Лейла викинула на вітер їхній козир!
— З огляду на його стан, він був переданий протилежній стороні,— невпевнено відповів Давид.
— Тоді не бачу предмета для обговорень,— одразу ж пожвавішав російський імператор.— Можливо, це вигадка. У Леобурзі мешкає чимало російськомовних. Вони роблять серйозний внесок у розвиток міста. Нічого дивного, що один з них став на захист законної влади.
— На бойовій субтерині? — вставила Джекі й подумки шикнула на себе. Пурпурна пляма царя Бориса заворушилася.
— Панове, пропоную обговорити пропозицію леобурзької сторони щодо конференції гарантів вільного міста Леобурга,— заметушився Кавендиш.— Британська Імперія негайно надішле представника для переговорів, тільки-но дату буде офіційно затверджено.
— Годину тому ми отримали згоду від Франції,— Давид продемонстрував телеграму.— Сподіваюся, Японська Імперія також погодиться.
— Росія не має наміру брати участь у конференціях, організованих особами, що незаконно утримують владу,— відрізав цар Борис.
— Так чи так, пан Дусманіс має рацію,— холодно вимовив цісар Австро-Боснії по паузі.— Російські війська не лише не повинні перебувати в Нейтральній зоні, але після Першої середземноморської війни, відповідно до положень Палермської мирної угоди, росіяни мають бути виведені за кордони лівобережної частини Українського Королівства. Крайній строк, до якого Російська Імперія зобов’язалася вивести війська, вийшов три роки тому. Виконуючи обов’язки гаранта миру і недоторканності кордонів вільного міста Леобурга, а також на підтримку союзних зобов’язань перед Українським Королівством, у разі продовження військових провокацій у Австро-Боснійської Імперії не лишається іншого виходу, крім як оголосити Росії війну.
Джекі відчула, ніби провалюється кудись на перший поверх разом з цим клятим Оздеміровим кріслом. Велика війна! Ні! Ні!
Давид зблід, британський лорд вражено роззявив рота, але одразу ж схаменувся і щось забелькотів. Але Джекі його не чула — пляма царя Бориса почала розпливатися, з резонатора фарбелауфа лунали російські слова: «Не слышу... Прием... Проверьте... соединение... Прием![86]» За кілька хвилин усе скінчилося: вельможні особи розпрощалися, й екрани згасли. Джекі затулила обличчя долонями. Давид сидів поруч, не рухаючись. Тишу розірвали повільні оплески.
— Це було яскраво. Моторошно, але яскраво,— Тео підвівся.— Мені навіть полегшало.
— Полегшало? Ми, здається, щойно розв’язали світову війну! — вигукнула Джекі.
— Та... формальність. Війна давно вже йде,— знизав плечима Тео.— Тепер, щоправда, буде більше трупів.
Джекі почувалася так, наче її горло стискає залізна рука. На очі набігли сльози.
— Більше не просіть мене,— Джекі схлипнула і схопилася з місця.— Досить з мене цієї вашої політики!
Вона вискочила з кімнати, не маючи наміру ні на мить затримуватися у кріслі леобурзького різника. Її кроки залунали порожніми коридорами Ратуші.
Лейла не пригадувала, чи бувала колись у гіршому гуморі. Судячи з розмов у штабній, після діалогу лідерів цього прокопченого вугільним гаром світу «Велика війна», яку невтомно пророкував Яблонський, зависла просто над їхніми головами. Їм залишився день, може, два. А вона досі не має плану, як дістатися до Оздеміра, і далі борсається в цій калюжі. Разом з Яблонським.
Від огиди в Лейли звело зуби. На щастя, він нарешті взявся до справи — тренування добровольців — і більше не муляв їй очі в штабі. Лейла швидко рушила погано освітленим коридором і грюкнула дверима своєї кімнати. Тиша. Як тут добре.
У люк боязко постукали.
Лейла беззвучно вилаялася і рвучко відчинила. На неї злякано дивилися величезні чорні очі Казумі.
Дідько, геть забула про дівчинку. Навіть німецьку та тепер вчила зі старою вигнанкою-німкенею. Може, це й на краще, подумала Лейла, адже вона так само навчилася діалекту арабської з бедуїнами.
— Як справи? — мляво спитала вигнанка, запускаючи Казумі до кімнати.
— Я зробила для тебе костюм!
— Що?
Лейла втупилася в купу тканини і шкіри в руках дівчинки.
— Я подумала: ти носиш ножі на корсеті, але спеціального пристосування, аби швидко видиратися нагору, не маєш. Якби ти мала таке, то не впала б з даху!
—
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.