Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Це просто! — дзвінкий голос дівчинки натхненно затремтів.— На рукавах є кріплення, а тут — два гачки з тросами. Вони дуже міцні, не переймайся!

Цей погляд... Чорні очі сяяли в імлистій темряві, як дві намистини. Лейла знову відчувала, як з глибин пам’яті піднімаються, наче армія зомбі, спогади.

— Казумі...

— Якщо зачепитися цими гаками, можна зависнути. Щоправда, я ще не вигадала, як подовжити трос — він лише пів метра...

— Казумі! — верескнула Лейла, заплющивши очі.

Дівчинка замовкла, перелякано дивлячись їй в обличчя.

Чорні очі палають божевільним вогнем. Прегарне оголене тіло, вкрите татуюваннями, як візерунком, звивається, і піт блищить на боках.

Це ти винна. Ти.

Вона кохала тебе. А ти її вбила.

— Чого тобі треба від мене?! — люто засичала Лейла.— Чого ти бігаєш за мною, як те кляте цуценя?! Нащо ти мене постійно малюєш, не маєш інших занять?!

Японка притисла до грудей свій безглуздий костюм і відступила на крок. В очах замерехтіли сльози.

— Мені не потрібен твій костюм. Мені нічого ні від кого не треба! — Лейла важко втягнула повітря і далі мовила крижаним тоном: — Я не маю часу на тебе. Ти знайшла собі вчительку — от і добре. Якщо треба буде щось перекласти, я допоможу. Але я тобі не подружка, це зрозуміло?!

Дівчинка схлипнула і кинулася до виходу, мало не збивши її з ніг. Ляда грюкнула. Лейла глибоко дихала, але затхле повітря кімнати наче не проходило до її легень. Вигнанка сіпнула шухлядку і вихопила фляжку. Але віскі скінчилося. Жодної краплини.

— Паскудство,— Лейла притулилася спиною до стіни і сповзла вниз.

Айрі не було. Не існувало. Ashes to ashes, dust to dust[87]. Це інший світ. Годі вже думати про це.

Лейла обхопила коліна і довго сиділа нерухомо, слухаючи тишу.

Після фатальної конференції минуло кілька годин, а Данило досі не зміг заспокоїтися. Навіть якщо цісар Австро-Боснії виголосив би свій ультиматум у будь-якому разі, почути це ось так — у прямому ефірі — все одно було моторошно. Вільгельм геть не схожий на жартівника.

Данило вийшов з Ратуші та глибоко вдихнув тепле повітря, просякнуте запахом прілого листя й вугільною кіптявою. Стемніло, у глибині міста лунали поодинокі постріли, іноді стрекотав кулемет. Тео обрав кількох вигнанців з тих, хто непогано стріляв, і готував леобурзьких добровольців і резерв. Часу катастрофічно бракувало. На лінії фронту, що розділила місто, було неспокійно, але жодна зі сторін не рухалася. Данило вже збирався їхати до штабу вигнанців, як хтось його покликав.

До Ратуші бадьоро прямував Бобриков. За ним оддалік чимчикував ще один Данилів знайомець.

— Доброго вечора, пане Яблонський!

Данило кивнув, але дивився не на російського шпигуна, а на Абу Аль-Разі, який скромно тупцяв позаду.

— О, яка зустріч! Радий вас бачити, пане Аль-Разі,— всміхнувся Данило.

— А я не дуже, Яблонський,— невдоволено буркнув хімік.

Йому, вочевидь, було непереливки. Аль-Разі, як і більшість городян, остерігався вигнанців і можливих боїв у середмісті. Замість гумового фартуха і рукавів він був одягнений у коричневий костюм-трійку та плащ і тримав невеликий саквояж: скидалося на те, що Бобриков витягнув його з поїзда, коли араб збирався дременути в якусь теплу країну, як це зробила переважна більшість леобуржців. Данило всміхнувся і відвів Бобрикова вбік.

— Дивно, що його привели саме ви.

— Втомився дивитися, як ви шукаєте голку в копиці сіна,— зітхнув він.— Вважайте це за невеличку послугу.

— Сподіваюся, ми не надто дорого заплатимо за неї. Дякую.

— Дурниці,— мовив Бобриков і зблиснув моноклем.— Ще маю інформацію. По-перше, Австро-Боснія збирається мобілізувати східні округи. По-друге, не знаю, про що саме ви гомоніли з їхніми імператорськими величностями, але, здається, наш государ впав у амок. Мої джерела повідомляють, що посол Британії довго чекав на його величність біля входу до приймальні, а коли його впустили, аудієнція тривала не більш як п’ять хвилин, після чого той вилетів як ошпарений,— шпигун обвів поглядом площу Чорного.— Оздеміра усунуто від командування леобурзькою операцією, місію покладено на генерала Сабурова. Вони вдарять по місту вже найближчим часом, щоб випередити наступ австрійців.

У Данила похололо у шлунку. Якщо досі їм фантастично щастило, то зараз усе закручувалося надто швидко, надто круто і геть не на їхню користь. На щастя, на завтрашній ранок Давид запланував евакуацію поранених, жінок і дітей, бодай хтось отримає шанс вижити.

— Ми ж звернулися до Вільгельма, як ви і радили. Тільки все погіршили,— мовив Данило.— Він фактично висунув Росії ультиматум.

Бобриков розправив кінчики вусів, дивлячись удалечінь.

— Я припускав, що так і буде, але гадав, що на той час британці переконають царя не виступати проти леобурзьких заколотників,— він кинув на Данила зневажливий погляд.— У його оточенні, на щастя, є розсудливі люди, які намагаються відтягнути відкрите втручання, проте, боюся, залишився єдиний вихід, щоб зупинити війну.

Данило здивовано кліпнув.

— Що ми можемо вдіяти проти Росії?

— Наразі нічого. Але ви можете змінити баланс між суперниками на світовій шахівниці й отримати несподіваних союзників.

Данило спантеличено почухав брову.

— Як ви гадаєте, чому ви досі не отримали зрозумілої відповіді від гарантів Леобурга? — криво всміхнувся Бобриков.— Бо усі дивляться на Вільгельма. Взаємини між імперіями — це справа балансу. Зараз Австро-Боснія має неймовірну перевагу — надзброю, що загрожує всім без винятку. Ані Франція, ані Британія, ані Японія не підуть на війну з Австро-Боснією за маленьке місто. І тільки наш государ веде Росію в леобурзьку пастку. Відтоді як в Австрії з’явилася надзброя, а наша спроба створити смертельний газ за допомогою Августа Яблонського провалилася, цар Борис мріє лише про те, як перемогти свого кузена.

— Не розумію, до чого ви хилите.

— Якщо зброя, якою володіє Вільгельм, справді нищівна, він може захопити владу в усьому світі. Але якби вона раптом зникла чи втратила свою загрозливість, Британія, Франція і Японія не боялися б захистити вас від зазіхань Австро-Боснії і втримали б Росію від нової самогубної війни. Зрозумійте, що Росія воює не з вами. Вона воює з Вільгельмом.

Данило зціпив зуби, Бобриков зміряв його поблажливим поглядом.

— Можливо, ви маєте рацію. Але надзброя — це факт. Вона існує, і Леобург нічого не може з цим удіяти.

— Не зовсім так. Незабаром «велику рибу» випробовуватимуть на полігоні. Але я не знаю, де саме, і не можу туди потрапити.

— Гадаєте, я