Читати книгу - "Коли курява спаде"

На цьому місці я раптом заговорив.

— Хіба ж ви, червоні китайці, не збиралися винищити туси?

— Поки ще не винищили, ти зможеш побути трохи туси, — сказав він, посміхнувшись.

Цей червоний тибетець ще багато чого говорив, однак я не все розумів. Насправді всі його слова можна було узагальнити одним реченням: у майбутньому навіть якщо один день побути на місці туси, будеш почуватися зовсім інакше, ніж ті, хто не був туси. Я спитав у нього, чи це він мав на увазі.

— Ну, ти майже зрозумів, — сказав він, скрививши губи в посмішці.

Загін знову мав вирушати.

Воїни Визвольної армії зняли зі спин коней гармати й наказали своїм солдатам тягнути їх, а нас із Янгджомою підсадили на коней. Загін пішов на захід звивистими стежками. На перевалі я обернувся, щоб поглянути на місця, де я народився й виріс, поглянути на замок туси Мерці. Тепер величний замок зник, однак, окрім цього, інших слідів боротьби не було видно. Весна саме пофарбувала в зелене садки й великі поля ячменю, і от серед цієї зелені тепер вивищувалась велика купа каміння, на яку перетворився будинок, — униз вона відкидала свою власну тінь, а наверху виблискувала сонячними зайчиками. Коли я дивився на цю картину, мені до очей підступили сльози. З купи каміння раптом зірвався маленький вихор, здійнявши багато куряви, й закрутився з нею по руїнах. У долині, де правили туси, при ясній погоді спекотного півдня скрізь можна було зустріти такі маленькі вихорці, що здіймалися зовсім раптово й починали танцювати у прозорому повітрі, засмоктуючи в себе куряву й сухі гілки та листя.

Сьогодні мені здалося, що то злетіли на небо душі туси Мерці та його дружини.

Вихор піднімався дедалі вище і нарешті розірвався десь на висоті. Невидимі речі, що перебували в ньому всередині, піднялись на небо, а видимі — порошинки — посипалися з неба вниз і накрили те безладно нагромаджене каміння. Однак курява є курява, тож її порошинки зрештою знову просочилися в шпарини між камінням, залишивши на самоті тихе сонячне світло виблискувати на руїнах. Сльози в моїх очах ще додали блискіток цій ситуації. У ту мить я всім серцем кликав своїх рідних: «Апо! Амо!»

Ще я покликав: «Аїре!»

Моє серце пронизував незнаний до того біль.

Загін, затиснувши мене, перетнув гірський хребет, і вже нічого не було видно.

Люди, яких я лишив у гірській долині, все ще чекали там, і це потішило моє зболіле серце. Я вже здалеку побачив білий намет у долині. Вони також помітили загін визвольної армії. Раптом хтось зробив декілька пострілів у напрямку загону, що йшов по схилу гори. Двоє червоних китайців переді мною зойкнули і впали долілиць на землю, а з їхніх спин повільно потекли цівки крові. Добре, що стріляла тільки одна людина. Луна від пострілів самотньо попливла глибокою гірською ущелиною. Мої люди застигли на своїх місцях, поки загін не підійшов до них упритул. Стріляв управитель. Він стояв на великому стовбурі поваленого дерева, тримаючи в руках рушницю, — постава героя, однак вираз на обличчі зовсім незрозумілий. Ще до того, як я під'їхав ближче, хтось зіштовхнув його прикладом рушниці вниз, де його міцно зв’язали. Я верхи на коні перетнув намет. Повз голову мого коня пролітали назад одне за одним обличчя. Усі застигло дивилися на мене, а коли я проминув, позаду мене зринув плач. За мить уся ущелина заповнилась гірким плачем.

Солдатам Визвольної армії було нестерпно це слухати. Адже куди б вони раніше не приходили, їх скрізь вітали багато людей. Вони ж були армією бідних, а більшість людей на землі — бідняки. І ці бідняки завжди голосно вітали армію, яка, нарешті, в них з’явилась. Однак тут усі ці раби раптом розревлися, пороззявлявши свої дурні роти, коли побачили свого господаря.

Потім ми просувалися далі в бік кордону.

Через два дні перед нашими очима знову постало поселення. Його довга й вузька вулиця, на якій постійно клубочилася курява, тепер була такою тихою, мов річка, що текла обабіч поселення. Загін пройшов по вулиці. Стулки дверей у крамницях були зачинені, й крізь них на вулицю пильно дивились очі. Навіть у будинку розпусти, цьому розсаднику сифілісу, панувала незвична тиша, а його фасад, що виходив на вулицю, було завішено рожевою запоною.

Очільники Визвольної армії оселились у моєму великому будинку. З даху цього будинку вони могли бачити все поселення. Вони казали, що я маю нові ідеї в голові, а значить, можу йти в ногу з часом.

Я ж їм сказав, що скоро помру.

Вони заперечили мені й наполягали на тому, що люди, як я, можуть іти в ногу з часом.

Однак я вважав, що померти і йти в ногу з часом — це дві різні речі.

Вони ще сказали так: «Ти можеш бути другом