Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Колежанка всміхається. Я ніколи не бачив близько сфінкса, але мені здається, що саме так усміхається і він.

— Бачите, — заговорила вона впевнено й просто, здається, ця історія страшенно їй подобається. — Він не може вас звільнити, бо нема за що. Але створилася така си-ту-а-ція, уявляєте, він навіть подужав таке складне слово, що після того… ну, ви вже не вживетеся. Він же не бажає воювати з вами, але коли не погодитесь піти, то змушений буде це… ну, вчинити. І ви, як людина розважна й розсудлива… ну, ви розумієте…

— Ви що, жартуєте? — тупо запитую я.

Усмішка на обличчі зникла. Обличчя застигло з тією гримасою, з якою було сказане останнє слово, очі розширились, але тільки на мить, зрештою вимушено засміялася.

— Виконаєте ультиматум? — спитала жваво.

— А чи не простіше вибачитися перед ним? — кинув спантеличено.

— О-хо-хо! — видихнула колежанка. — Мало знаєте нашого Сама! Мені про нього стільки понарозповідали! Не раджу вам його недооцінювати. Це дивовижно злопам’ятна людина! А отже, з таких, котрі нічого не вибачають.

— Спробуємо, — сказав я, невідь-чому почервонівши. — Бо, кажучи відверто, він повівся як хам, а я мов свиня…

Ніяк не можу позбутися цієї історії. Крутиться в мені, як флюгер при змінному вітрі: хуртить, махає крильцями і мигоче.

Снідаю варенням із черствим хлібом. Тобто ріжу хліб на скибочки, густо намазую й кусаю. Сивокучерявий усе ще робить зарядку. Його жінка також вийшла на балкона і, не зважаючи на чоловіка, вибиває куряву із чогось яскраво-червоного. Сусідній балкон ущерть завішений пелюшками. Вітер погойдує їх, і вони — як опущені прапори при капітуляції. Закипає чайник, і я п’ю чай, змішавши воду із варенням. Тільки тепер помічаю, що це чорносмородинове варення, — ось чому в роті смак блощиць. Але діватися нікуди.

Зрештою, беру люльку й набиваю її — тютюн і люлька стоять у мене на кухні. Люльку ж почав палити недавно, після того, як один із моїх приятелів сказав, що товстуни обов’язково курять люльки. Отож, щоб не порушувати статусу товстунів, я й перейшов на люльку. І знайшов у тому задоволення. Приємно дихнути димом, спокійно посидіти й покушпелити для самотнього чоловіка — розкіш. Стаєш умиротворений і поблажливий. Все, що гризе, зникає, відступає за коло, проведене чародійною крейдою, а сам ховаєшся у колі — коло-дим, а ти — не тільки в колі, але і в кулі, куля-дим, куля-кімната, їдеш угору, наче в ліфті, вище й вище, «подалі від світу, шукать собі ласки на горе привіту», все вище й вище — ось для чого смаковито видихаються сині струмені. Дим часом скручується в малі колечка і воно — як коло Сатурна, коло Сатурна, яке покидає тебе, — поганий настрій. І хочеться зрозуміти, куди пливе той корабель; корабель — кімната, корабель — дім, корабель — місто, а може, й Земля. Отож: граюся димом, чи той дим грається мною. Бажаю продовжити чудові, теплі хвилі, бо добре відаю: коли вийду з цього нірванового стану, тобто випалю люльку і покладу її на стола, звідти, з-за межі крейдяного окресля, кинуться на мене (згадаймо гоголівського «Вія») лихі духи. Вони поставали навкруги, як стають на стадіоні бігуни: нога зіперта на землю, друга зігнута, руки торкаються пучками трави, голова зведена.

Позаду стоїть із пістолетом мій зав. У нього жовта шкіра, яка щільно облягає черепа, й від того лисина блищить, як чобіт модниці; очі горять колючим вогнем, а пістолета зведено у витягнутій руці. Однак я все ще спокійний. Бо випускаю Сатурнові кільця, і вони нагадують мені Золоті віки людства, отже, стають мені золотим захистям…

І колежанка розповіла історію зава, бо знає про нього куди більше, аніж я, тобто більше, ніж мій університетський однокурсник. Не виказує джерел проінформованості, та це байдужки. Але тоді, у злозачатий день, мене раптом гостро зацікавила та історія. Він, як і більшість начальників по музеях, — відставник, отже, спеціальної освіти не має, та й ні до чого вона йому. І я раптом починаю розуміти, звідки в нього неприхильне ставлення до огрядних. Згадую армію, вона в мене там — за синіми горами, на яких сплять голі дерева, за снігом і криком великих чорних пташок. Тонка й ледь видна нитка, як павутина із бабиного літа, тягнеться за ті гори, і за ними бачу двійника нашого зава — старшину Прапорщикова, в якого на губах завше грає саркастична, тобто зневажлива, всмішка О, він мав немале задоволення від насмішок та знущань над невмілими й затурканими, тупими чи надто розумними, адже володів куценькою владою, яку праг зробити необмеженою. У нього гарно розпрямлені груди, отже, був одним із тих дурників із казок, котрі стають царями, отож і хотів на місці дурника відчувати себе царем. І саме цей старшина Прапорщиков найбільше знущався над добрим і незграбним тюхтієм, котрий мав нещастя бути повнотілим: саме щодо нього фантазії старшини не було меж, як і його садистичному задоволенню. Оце і є той тон чи звук струни, якого я виловив у ту мить — тонка нитка із бабиного літа, на якій грає повільну й печальну пісню осінь.

Цю пісню чую й зараз, хоч уже далеко не бабине літо. Пізня осінь чи вже рання зима грає на дивній струні, і мені сумливо-приємно, що той звук — за вікнами, що я відгороджений від нього двома площинами скла, хай це й ілюзорне від’єднання; я все ще палю люльку, але вже докурюю. З другого боку, переміщаюсь у музей. Ну так, навпроти моя колежанка, яка оповідає нехитру історію нашого зава. Вона ділова і серйозна. Бачу її за крейдяним колом диму; вона — в штанях і в сорочці сталевого кольору — справжній солдат. Довкола розставлено мікрофони й репродуктори, вона ж тільки й чекає, аби я докурив. Тоді їх буде вмикнуто всі разом, і на мене поллється багатослівна і нестерпна злива її розповіді…

Але я хитрую. Бо не бажаю повтору тієї розповіді. Досить знати, що мій зав і старшина Прапорщиков — одного