Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

тіста персони. У тій історії я цілком виявився немудрий. Так, я допустився неґречності, і вину мою доказано. Але немудрий був, коли після проголошення мені війни не встав і не пішов геть. А все тому, що в це діло втрутилася жінка. Зав — завом, його ще міг збагнути, та не збагнув її. Не збагнув її гарячого інтересу до цієї війни. Можливо, в ній тоді заговорила вічна її природа, яка примушує радіти, коли в боротьбі за неї стають на герць два самці. Але парадокс був у тому, що ані я, а тим більше зав не збиралися її завойовувати, тобто те, що між нами сталося, її аж зовсім не торкалось. Та природа є природа, отож вона вирішила нас зіштовхнути десь так, як зіштовхуються два самці у боротьбі за самку, бо її захоплювало не так те, що дістанеться сильнішому, як те, що змагання чи бійка відбудеться на її очах.

Дивлюся на неї: яке сіре обличчя, як безнадійно сидить на ній модна одежа, як шалено ганяють, луплячи її серце-м’яча двоє увірвителів-синів! Ні, таки краще було б, щоб про неї в мене залишилося тільки таке позверховне враження, бо тоді був байдужий до неї, навіть жалів як істоту слабку, не підозрюючи захованої в ній сили — вона все ж жінка. Таке усвідомлення завше викликає в чоловікові невідомі течійки. Еге, хіба б міг я спасувати перед сірими, але такими жіночими очима, отак підтягти хвоста, як битий пес, утягти голову, хай би то було стонадцять разів розумно — то виявилося понад силу. Адже жінка є жінка. Вона чинить нас отими дурними, пихатими півниками, які деруть перед нею бозна-чого носа, і слава їй за те! Я дер тоді також носа, бо в мені хоч і повільна, але молода кров. І після того, як колежанка мені розповіла   в с е   про зава, я раптом запалився зненавистю до старого й немічного чоловіка, до його пергаменної шкіри і до його запорів. Відчув щось дивне: отак схопити б стільця, брязкнути ним об стола й вийти насупроти з дрючком: хай спробує супроти мене стати. Це було примітивно просто, але я побачив перед собою очікувальні очі, яких не міг збагнути до кінця. Особливі сказав би очі; під ними — гострий, з тремтливими ніздрями ніс, ще нижче — міцно стиснуті губи, аж збрижені легенько. І мені невідь-чому здалося, що коли б я побив (ясна річ, не фізично) того старого, ці губи перші винесли б мені вирока чи прокльона: «Такий бугай, — прорекли б вони, — з якого сила так і пре, гляньте, як його рознесло, так брутально повівся зі старим, хворим, немічним чоловіком, якого сам перед тим образив. Такий бугай!» — повторили б ті вуста, хоча хвилину тому саме вони напучували мене ненавидіти того старого, хворого й немічного чоловіка…

У мене в роті люлька, і я йду ліском, якого видно з вікна моєї-немоєї квартири. Над головою низьке, накучмарене небо — позираю на нього з надією. Здається, весь світ живе на зламі. Весь світ закінчує осінь і з надією позирає на небо. Чи проллється воно дощем, чи засипле снігом — теж має значення. Вже назріла пора снігу. Молодого снігу, що падає повільними, лапатими пластівцями; від нього м’якшіє повітря, сніг прочищає його — небесний фільтр — і лягає обважений тим пилом, якого наївся падаючи. Через це тут, на землі, він сірий. Треба не одного пласта, щоб засвітився і заяскрів. Тут же, поміж дерев, недавно випалий сніг уже скрижанів. Став крихкий, ніздрюватий, що хрумко розлазився під черевиками, особливо, коли людина ваговита.

Я наче вимикаюся. Там, унизу, залишились авта й сопух од них, чад будинків та заводів. Тут же на мене дихає хвиля чистого й густого повітря, і я зупиняюся зачарований: як воно збереглося в цьому великому місті? Аж голова крутиться від такої незбагненної розкоші. Я тут, на пагорбі, між дерев сам. Бути самому у великому місті — нелегка річ. Зрештою, й тут я не сам. Майже вся земля попереду покрита чорними птахами. І я розумію, чому прилетіли до цього чудодійного клаптика: сюди зібралося чисте повітря, і вони розкошують. Але я для них небажаний гість. Невдоволено злітають і, важко б’ючи крильми, зіступаються з дороги. Прислухаюся, начебто чую розмову чи голос. Звісно, воно не покидає мене: чіткий із металічними нотками голос колежанки. Вона розповідає про нашого зава. Відставники, каже вона, бувають двох сортів: одні сидять вдома й поступово опускаються й лінивіють до решти, а інші шукають роботи, і їх чомусь часто ставлять начальниками над закладами культури, хоч вони в тій культурі розуміються, як баран на нових воротях. Очевидно, це особливо довірені відставники, і щоб дістати таку роботу, строго вістить колежанка, треба на те заслужити. Наш зав саме з таких, хто вмів і хотів служити, а коли казати правду, колежанка подається до мене, й голос її тихшає, хоча хто нас може тут почути, то заради цієї чи такої   с л у ж б и   він сюди й настановлений.

Колежанка не говорить ясно, а натяками. Але я думаю про інше. Коли б старшину Прапорщикова вигнали з армії, що б він робив і де дівся? Чи не ходив би так само, як оце я, по парку, чи по вулиці, чи сидів би самотній на лавці і стукав камінчиком по дереву, кличучи білку. А може, зачинився б у кімнаті й ненастанно курив би? Чи охоплював би голову, і горіли б його очі болющим вогнем?

Але треба прислухатися до розповіді колежанки, бо розповідає вона цікаві речі, хоч так само темно й натяками. А розповідає вона, що спершу наш зав став завкадрами у якомусь учбовому закладі, здається, технікумі, а хто стає завкадрами, той напевне   с л у ж и т ь. Тобто його діло не так добирати кадри, як нюшити за людьми. Але цікаво не те, зава відзначили і поставили завкадрами в історичному музеї, а це куди поважніше місце. І це стало жахом для всіх працівників, бо наш теперішній зав став не людиною, а тінню; де збиралося двоє чи троє, невдовзі неодмінно вигулькував він, або ж бачили його на підслухах. Він вираховував, хто прийшов на збори чи якийсь захід, а хто не прийшов, і тим, що не прийшли, потім було несолодко. На зборах же записував ретельно все, хто що