Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Бенедикт ковтнув вина.

— Хотів би я повірити у цю кревність, — сказав він. — Вона чомусь дуже приємна. Тож я хотів би з'ясувати напевно: правда це чи ні. Якщо справді виявиться, що зв'язок між нами існує, то хотів би зрозуміти її мотиви. І ще мріяв би дізнатися, чому вона ніколи не повідомляла мені особисто про своє існування.

Брат поставив склянку, підняв свою нову руку, поворушив пальцями.

— Почати я хотів би, — продовжив він. — з того, що ти пережив в Тір-на-Ноґті, того, що стосується нас з Дарою. Мені також неймовірно цікаво дізнатися про цю руку, яка неначе була зроблена спеціально для мене. Я ще ніколи не чув, щоби з небесного міста приносили фізичні предмети.

Бенедикт стиснув руку в кулак, розтиснув пальці, покрутив зап'ястя, випрямив правицю, підняв її і м'яко опустив на коліно.

— Рендом закріпив усе з хірургічною точністю, як гадаєш? — сказав Бенедикт.

— Цілком, — погодився я.

— То розкажеш мені свою історію?

Я кивнув і ковтнув ще вина.

— Це трапилося в небесному замку, — почав я. — У місці, сповненому чорнильними, рухомими тінями. Я відчув непереборне бажання відвідати тронну залу. Так і зробив, а щойно тіні відступили, я побачив тебе. Ти з цією рукою стояв праворуч від трону. Коли все навколо прояснилося, я побачив, що на самому троні сидить Дара. Я підійшов і торкнувся її Ґрейсвандіром — той зробив мене видимим для неї. Вона оголосила мене мертвим упродовж багатьох століть і наказала повертатися в могилу. Коли я став вимагати її родовід, вона пояснила, що веде свій рід від тебе та пекельної діви Лінтри.

Бенедикт зробив глибокий вдих, але промовчав. Я продовжив:

— Час, сказала вона, в місці її народження рухався так швидко, що вже встигло змінитися кілька поколінь. Вона стала першою в роду, в кого проявилися людські риси. Дара знову наказала мені піти. Ти ж тим часом вивчав Ґрейсвандір. Потім завдав удару, аби врятувати Дару від небезпеки, і ми стали до бою. Мій меч міг уразити тебе, а твоя рука могла дотягнутися до мене. Ось і все. В усьому іншому це була битва привидів. Щойно засвітало, місто почало танути, і ти вчепився в мене цією рукою. Я відрубав її Ґрейсвандіром і втік. Вона продовжувала стискати моє плече. Тому і повернулася разом зі мною.

— Цікаво, — сказав Бенедикт. — Я знав, що це місце схильне видавати хибні пророцтва — найпевніше, це страхи і потаємні бажання відвідувача, а не реальний стан справ. Та з іншого боку, небесне місто також часом відкривало невідому істину. Зараз, як і в багатьох інших випадках, важко відділити дійсне від вигадки. А як ти витлумачив побачене?

— Бенедикте, — сказав я, — я схильний вірити історії її походження. Ти, на відміну від мене, ніколи її не бачив. Вона подібна до тебе деякими рисами. А щодо решти... немає сумнівів, що я, як ти і сказав, уже відділив правду від вигадки.

Він повільно кивнув, і я бачив, що не переконав його, але сперечатися далі він не став. Він, як і я, знав, що це означає. Якщо він і далі претендуватиме на трон і якось таки посяде його, то, цілком можливо, йому доведеться відступитися, даючи дорогу своєму єдиному нащадку.

— Що ти маєш намір робити? — спитав я його.

— Робити? — перепитав він. — А що Рендом робить із Мартіном? Я шукатиму її, знайду, почую історію з її власних вуст, а тоді вже вирішу. Однак, це може зачекати, поки не вирішена проблема Чорної дороги. Є ще дещо, що я хотів з тобою обговорити.

— Так?

— Якщо час у їхній цитаделі настільки різниться від нашого, то цим почварам могло цілком його вистачити для підготовки нової атаки. Я не хочу чекати на зустріч з ними у несуттєвих боях. Я хочу пройти Чорною дорогою до її витоків і атакувати ворогів на їхній території. І хотів би здійснити це з твоєю допомогою.

— Бенедикте, — сказав я, — ти коли-небудь дивився зверху на Двори Хаосу?

Він підвів голову і втупився у порожню стіну намету.

— Багато століть тому, коли я ще був зовсім юним, — сказав він, — я кинувся в пекельну гонитву, з наміром заїхати так далеко, як тільки зможу. Хотів знайти кінець усього. Там, під розділеним небом, я дивився на жахну безодню. Гадки не маю, чи це там починається, чи лише проходить дуже близько звідти, але я готовий знову поїхати туди, якщо там причина всього.

— Там причина всього, — промовив я.

— Звідки така певність?

— Я щойно повернувся з тих країв. Темна цитадель досі там. Дорога веде до неї.

— Наскільки важким був шлях?

— Ось, — я дістав Козир і передав його брату. — Це Дворкіна. Я знайшов це серед його речей. Я лишень випробував знахідку. Вона перенесла мене туди. Час тієї ж миті пришвидшився. Вершник атакував мене на примарній дорозі, таку на карті й не намалюєш. Контактувати через Козирі там дуже важко, можливо, через різницю в часі. Мене витягнув Джерард.

Бенедикт вивчав карту.

— Це схоже на місцину, яку я бачив того разу, — протягнув він. — Це вирішує наші логістичні проблеми. Якщо ми будемо по обидва боки зв'язку через Козир, то зможемо перенести війська, так само як перенесли їх із Колвіра на Ґарнат.

Я кивнув.

— Одна із причин, чому я показав тобі карту, це бажання продемонструвати чесність власних намірів. Однак можуть бути інші, менш ризиковані способи перекинути наші війська в невідоме. Я хотів би, щоб ти не поспішав, доки я не з'ясую, що й до чого.

— У будь-якому разі я не можу діяти, поки не матиму більше інформації щодо тієї місцини. Ми ж навіть не знаємо, чи спрацює там твоя автоматична зброя, так?

— Так. У мене її з собою для перевірки не було.

Бенедикт стиснув губи.

— Насправді, тобі треба було про це подумати і взяти хоч одну рушницю, щоби перевірити.

— Обставини мого відльоту не передбачали цього.

— Обставини?

— Іншим разом. Зараз це не важливо. Ти казав про похід Чорною дорогою до її витоків.

— Говорив.

— Вона бере свій початок не там. Її реальне джерело знаходиться у