Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Трапилося, — сказав він. — Ти зараз де?

— Якщо доля не стане на заваді, скоро спущуся тобі назустріч.

— З тобою все гаразд?

— Так.

— Добре. Тоді продовжуй спуск. Я краще не намагатимусь переносити тебе через Козир, так як це робите ви. Це не настільки терміново. Я все одно скоро тебе побачу.

— Так.

Ґанелон розірвав зв'язок, і я, відпустивши віжки, продовжив рух. На мить я роздратувався, що він не попросив колоду у мене. Але потім згадав, що згідно з часом Амбера мене не було понад тиждень. Певно, він почав хвилюватися, а якщо врахувати, що він нікому, крім мене, не довіряє... І, мабуть, правильно робить.

Спуск проходив швидко, ніби збалансовуючи подорож до табору. Кінь, якого, до речі, звали Барабан, здавалося, настільки зрадів, що його кудись вивели, що постійно намагався за будь-яких обставин зійти зі шляху. Я поводами легенько підправив напрямок його руху і невдовзі побачив табір. Саме тоді я й збагнув, наскільки скучив за Зіркою.

Коли в'їхав до табору, мене зустріли здивованими вигуками. Відтак запала тиша, і коли я проїхав, будь-яка діяльність зупинилася. Я подумав, що вони вирішили, буцім я прибув сюди, щоби віддати наказ про напад.

Ґанелон вийшов з намету, перш ніж я спішився.

— Ти швидко, — відзначив він, потискаючи мені руку, коли я опинився на землі. — Гарний кінь.

— Так, — погодився я, віддаючи поводи ординарцю. — Що нового?

— Ну... — почав Ґанелон. — Я говорив з Бенедиктом...

— Якесь заворушення на Чорній дорозі?

— Ні, ні. Нічого подібного. Твій брат приїхав сюди після відвідин своїх друзів у Тесі, щоби повідомити, що з Рендомом усе гаразд і що він іде по сліду, який неодмінно приведе його до Мартіна. Після того ми говорили з ним про інші речі, аж раптом Бенедикт попросив мене розказати йому все, що я знаю про Дару. Рендом розповів йому, як вона пройшла лабіринтом, тож Бенедикт збагнув, що надто вже багато людей, окрім тебе, знають про її існування.

— І що ти йому розповів?

— Все.

— Навіть мої здогадки та припущення після відвідин Tip-на Ноґта передав?

— Саме так.

— Розумію. І як він сприйняв почуте?

— Він, здається, дуже розхвилювався. Я би сказав, навіть зрадів. Ходімо, порозмовляєш з ним сам.

Я кивнув і рушив до намету Ґанелона. Він відгорнув запону і ступив крок усередину. Я за ним.

Бенедикт сидів на низькому стільці біля армійської скриньки, на якій лежала розкладена карта. Він щось креслив на карті довгим металевим пальцем блискучої скелетоподібної кисті — причепленої смертоносної механічної руки з переплетених срібних волокон, поцяткованих спалахами. Я приніс її з небесного міста. Увесь пристрій тепер приєднувався до обрубка Бенедиктової правиці трохи нижче місця, де в його коричневої сорочки було відтято рукав. І мене пройняло холодом, адже брат зараз так скидався на власного привида. Він звів очі на мене, підняв долоню у привітанні — звичний, чудово виконаний жест — і на його обличчі з'явилася широченна посмішка, якої я в житті не бачив.

— Корвіне, — підвівся він, простягаючи мені руку.

Я змусив себе доторкнутися до механізму, який нещодавно ледве не вбив мене. Але Бенедикт, здавалося, був зараз прихильнішим, ніж будь-коли раніше. Я потиснув його руку, відзначивши її міцний хват. Спробував не помічати її холодності та кутастості, і був подивований з того, як хвацько Бенедикт навчився нею керувати за такий короткий проміжок часу.

— Мушу просити у тебе пробачення, — сказав він. — Я був несправедливим щодо тебе. Мені дуже шкода.

— Усе гаразд, — відповів я. — Розумію тебе.

Він на мить обійняв мене, і мою віру в те, що все між нами налагодилося, затьмарював лише смертельно міцний хват акуратних пальців на плечі.

Ґанелон засміявся і взяв собі іще один стілець, який поставив з іншого боку скриньки. Моє роздратування через те, що він розповів про речі, які я не хотів згадувати за жодних обставин, вгамувалося, коли я побачив, яким був ефект. Я не міг пригадати, коли бачив Бенедикта в кращому настрої, а Ґанелон, очевидно, тішився з того, як його дії змогли загладити суперечності між нами.

Я всміхнувся і сів. Зняв шабельтас і повісив Ґрейсвандір на наметову жердину. Ґанелон дістав пляшку вина і три склянки. Поставивши їх перед нами та наливши вина, сказав:

— Плачу тобі за гостинний прийом у твоєму наметі, тієї ночі в Авалоні.

Бенедикт підняв свою склянку з ледь чутним дзенькотом.

— У цьому наметі спокійніше, — відказав брат. — Хіба ні, Корвіне?

— Щира правда. Хай так буде завжди.

— Я вперше за довгий час, — почав Бенедикт, — мав змогу поговорити з Рендомом. Він трохи змінився.

— Так, — погодився я.

— Зараз я більш схильний довіряти йому, ніж раніше. Після того, як ми поїхали від Тесі, у нас було вдосталь часу на розмови.

— І куди ж ви прямували?

— Дещо зі сказаного Мартіном господарю дому, де він жив, вказувало, що наш племінник збирався до знайомої мені місцини в дальніх краях Тіней — міста Хірат. Ми приїхали туди і з'ясували, що все так і було. Він проїжджав там.

— Мені Хірат не знайомий, — сказав я.

— Місто із цегли та каменю — комерційний центр на перехресті торгівельних шляхів. Там Рендом дізнався новини про сина, і йому довелося їхати південніше і глибше в Тіні. Ми роз'їхалися в Хіраті, бо мені не хотілося надовго від'їжджати від Амбера. Також існувала особиста причина, яка не давала мені спокою. Рендом розповів мені, що бачив, як Дара в день битви пройшла Лабіринтом.

— Так і було, — погодився я. — Вона його пройшла. Я теж там був.

Бенедикт кивнув.

— Як я і казав, Рендом мене вразив. Я схилявся до того, щоби повірити його словам. А якщо це правда, то можливо, і твої слова правдиві теж. Враховуючи це, мені конче потрібно було розібратися з претензіями дівчиська. Тебе не було, тож я кілька днів тому приїхав до Ґанелона і попросив його розповісти все, що він знає про Дару.

Я зиркнув на Ґанелона, і той ледь помітно кивнув.

— Отже, тепер ти віриш, що у тебе з'явився новий родич, — проголосив я. — Дуже