Читати книгу - "І будуть люди"

Знайшов двері по праву руку. І люди були за тими дверима. Довго втовкмачували розгубленому дідові, що «заключонний» Ганжа переведений до в’язниці в Полтаву.

— Ми осуждьонних у себе не тримаєм.

Постояв, постояв дід під в’язницею та й рушив до сина, що працював на залізниці.

— Оце, сину, як собі хочеш, а відвези передачу в Полтаву. У тюрму, Василеві.

І син таки мусив одвезти. Не відразу, правда, одвіз, а по оказії. Але, слава богу, надворі зима, тож ніщо не зіпсувалось.

І настане день, коли в Полтавській в’язниці наглядач одімкне камеру та й передасть Василеві Ганжі важкий отой сидір. І висипле Ганжа на ряднину гору гостинців:

— Налітайте, хлопці, вгощайтеся... — І ще тихіше додасть:

— Бач, не забули й про мене.

Стоятиме, дивитиметься ж, як хлопці розбиратимуть гостинці, ласуватимуть простою сільською споживою. І хтось, жуючи, запитає здивовано:

— А ти ж чого не береш?

— Хай пізніше, — відповість Ганжа. Візьме-таки пиріжок, довго жуватиме, втупившись застиглим поглядом у загратоване віконце, і схудле, поросле брудною щетиною обличчя його відсвічуватиме невигойною тугою...

А над його селом, понад Тарасівкою, гула в цей час шура-

буря.

Ще зранку приїхав Путько Митрофан Онисимович. Одразу ж наказав зібрати актив. І коли наляканий актив зійшовсь до сільради, Путько звівся з-за столу, обвів усіх невдоволеним поглядом:

— Так що ж це у вас, голубчики мої, такеє виходить? Класовий ворог скажену агітацію супроти колгоспу веде, а ви й вуха розвішали? Як це прикажете мені понімати?

У кожусі, у шапці, роздягнутися навіть не захотів, хоч у приміщенні добряче натоплено. І вже піт стікає з-під шапки, та він витерпить, роздягатись поки що не буде. Щоб зрозумів тарасівський актив, як він ним невдоволений.

— Скільки, товаришу Твердохліб, записалося на сьогоднішній день?

— Двадцять дев’ять дворів, — відповів винувато Володька. За оці кілька днів схуд, почорнів, якби не ремінець, то й штани по дорозі губилися б.

— Двадцять дев’ять! — пирхає презирливо Митрофан Онисимович. — Курям на сміх!.. По інших селах уже сто відсотків! Що нам партія скаже, як оцю позорную цифрю почує? Що ви думаєте, я її у райком повезу? Чи, може, в округ? Самі, голубчики, повезете, самі перед пролетаріятом червоніти будете!

У Володьчиних очах — зацькованість, смертна туга. Та й активісти похнюпили голови — не сміють дихнути. Тільки міліціонери, що приїхали разом з Путьком, почуваються вільно та сміливо: перешіптуються, посміюються. Тим, звісно, можна сміятись: розкуркулених до району возити.

Та ще в товаришки Ольги від останніх слів Митрофана Онисимовича червоні плями по обличчі пішли.

— Можна слово?

— Зажди, я ще не кінчив, — хоч сам збирався спитати, хто хоче висловитись. Але то б він спитав, а ця сама руку підняла. До того ж була в Ганжі полюбовницею! Цього ми тобі, голубко, до смерті не забудемо! Отак і ходитимеш у нас на «подозренії», — Так, значиться, на чому мене перервали?

— На цифрі, — підказав несміливо Володька.

— Позорная цифря, товариші актив! Я з усією гостротою скажу: не для того ми революцію робили, щоб отакі цифрі до району возити! От... А теперечки хто хоче висказатись по существу, — немов забув, що товаришка Ольга слова просила. Ба, ні, не забув: повів на неї строгим оком: — Ти щось хотіла?

— Хотіла!

Ольга рвучко звелася, обсмикала жакетик, так наче й досі на ній була гімнастерка, а не глибоко цивільна оця одежина.

— Я хочу сказати, що ви, товаришу, неправильно себе поводите. Хто вам дав право нас усіх ображати? Як дітей вичитуєте!

Таня, що сиділа поруч, аж зіщулилась, перелякана: такий їй Путько здався страшний. Звівся на дибки, викотив очі та — торох! — кулаком по столу:

— Ану брось демагогію правити!

Міліціонери враз принишкли, подивились чекально на голову райвиконкому: брати? не брати?

— Ти давай по существу вопроса, — вже тихіше Путько.

Значить, іще не брати. Що ж, посидимо, почекаєм команди: наше од нас не втече.

Ольга зблідла од гніву:

— Про вашу поведінку я повідомлю в райком! І прошу мені не тикати!

— Ну, й повідомляйте, — сів нарешті Путько. Відчув, мабуть, що переборщив. Зняв нарешті шапку, витер долонею мокре волосся. — Я, конешно, не хотів тут сказати, що ви всі з куркулем полигалися чи опортуністами стали...

В кімнаті одразу аж посвітлішало: мовби не одне — два сонця заглянуло у вікно. Навіть у міліціонерів полагіднішали очі: чого вам боятися, товариші? Не по вас же приїхали — не вас і повеземо!

— Отже, так, — продовжував зовсім уже мирно Путько, — із сьогоднішнього дня щитайте себе мобілізованими на суцільну колективізацію. Візьмемось вплотную... Повмовляли, попанькались, погралися в демагогію — хватить!.. Село на бригади розбили?

— Розбили.

— Всі знають, де чий участок?

— Всі.

— То сьогодні й почнемо. На сім вечора скликаємо загальні збори села. На порядку денному — суцільна колективізація і ніяких більше вопросов! І щоб усі до одного були на зборах. Умріть, а явку обезпечте!.. Ясно?

— Ясно, — похмуро з рядів.

— З цим, значиться, поки що покінчили... Приступаємо до другого вопроса: ліквідація куркулів та підкуркульників...

— Дак ми ж уже ліквідували!

— То ви не ліквідовували, а в піжмурки з куркулями гралися! — відповів в’їдливо Митрофан Онисимович. — Вхопили, що зверху росло, а корінці у землі полишили? То ви хочете, щоб коріння оте весни діждалось та наш колгоспний урожай задушило? Не допустимо!

— Кого ж іще розкуркулювати?

— От ми зараз і рішимо... Для того й зібрались... Товаришу Твердохліб, ану бери в руки бумагу й ручку і записуй хвамилії!

Володька видер із зошита аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю, чекально застиг. Всі завмерли: дивилися, як заворожені, на те гостре перо, нависле над чистим поки шо папером, боялись дихнути.

— Ну, чого мовчите? — Путько невдоволено. — Називайте хвамилії. По черзі вас питати, чи що?

Ще більше зачаїлись дядьки. Кожен гарячково молив, хоч би не мене першого! Бо що я скажу, кого назову? Сусіда? Кума чи свата? Та як же я після цього людям у вічі дивитимусь!

— А мо’, ви, товаришу, скажете? Вам воно згори видніше, де в нас куркулі полишалися.

— За мою спину сховатися хочете? — знову розсердивсь Путько. — То я вам з усією відповідальністю скажу: не вийде!.. Товаришу Твердохліб, ану давай, починай. Хто у вашому селі куркульською шкірою обріс?

Перо у Володьчиній руці хитнулось, наче виціляло, у кого вдарити.

— Приходько Микола Васильович...

— От його і пиши.

— Дак він же у Червоній Армії був! — не вигукнув — зойкнув Іван, зрозумівши, куди пишуть його рідного брата.

Зірвався на ноги, притулив благально до грудей шапку.

— Люди добрі, скажіть, не дайте постраждать без-

невинному!

— Ану, давай без крику!.. Товаришу Твердохліб, скільки у названого коней?

— Пара.

— Волів?

— Теж пара.

— А корів?

— Дві корови, бичок і теличка.

— Що іще є у нього?

— Дванадцять овечок... Свині дві... Сімнадцять даданівських вуликів... Ну, а птиці не щитав... Птиці повен двір.

— Формений,