Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Тому що він — мій наставник.

— Ні, — відказав офіцер, — ці люди — справжні вороги народу.

Закінчилося все тим, що наставника Хуана було розстріляно на березі річки. Я пішов подивитися на нього. Кулею йому знесло всю верхню частину голови, тож лишилося тільки підборіддя й рот, повний піску. Поруч із ним лежали тіла ще кількох білих китайців.

Уночі ми з Тхарною спали разом. Вона спитала мене, коли я здався. Однак дізнавшись, що я не здавався, а був схоплений, коли перебував у запамороченні, вона розсміялася. Проте поступово її сміх перейшов у сльози і вони закапали на моє обличчя. Вона сказала:

— Дурнику, ти щоразу змушуєш мене завдавати тобі болю, і щоразу я відчуваю, який ти милий.

Щирість, що бриніла в її голосі, зворушила мене, однак я й далі лежав нерухомо. Потім вона запитала мене, чи я дійсно не боюся смерті. Щойно я хотів відповідати, як вона приклала свій палець до моїх губів і сказала:

— Гарненько подумай, а потім відповідай.

Я довго думав, потім зібрав усі сили і ще подумав і дійшов висновку, що дійсно не боюся.

Відтак вона прошепотіла мені на вухо:

— О Небо, я знову тебе кохаю!

Її тіло починало пашіти. Тієї ночі я знову оволодів нею. Шалено оволодів. Коли все скінчилося, я спитав у неї, чи вона має сифіліс. Вона гигикнула й сказала:

— Хіба я не спитала в тебе, дурнику?

— Однак ти запитала тільки, чи я боюся смерті.

— Але якщо ти смерті не боїшся, то хіба злякаєшся сифілісу? — зауважила моя чарівна дружина.

Ми обоє розсміялися. Я спитав Тхарну, чи знає вона, коли помре. Відповідь була — не знає. Вона поставила мені те саме запитання, і я відповів:

— Завтра.

Тоді ми обоє помовчали трохи, а потім знову розсміялися.

У цей момент крізь вікно до кімнати пробилися перші промені вранішнього сонця і впали перед ліжком.

— Тоді ще потрібно чекати наступного сходу сонця, — сказала вона. — Тож давай ще трохи поспимо.

Відтак ми заснули, притулившись одне до одного спинами й міцно закутавшись у ковдру. Я навіть снів не бачив, а прокинувся вже в обід.

Я розтягнувся на перилах і видивлявся все чіткіші ознаки весни навколо селища, коли помітив месника родини Мерці, того корчмаря, який із глеком горілки в обнімку йшов через селище до мене. Очевидно, навіть не потрібно буде чекати до завтра. Тоді я покликав дружину:

— Тхарно, а йди-но на дах подивись, чим займаються люди в селищі.

— У тебе завжди якісь нісенітні вимоги, дурнику, — сказала вона, — однак зважаючи на твій лагідний голос, якого в тебе ще не було, я таки піднімуся й подивлюся замість тебе.

Я знову повернувся до кімнати і невдовзі у мої двері постукали.

Це був стук моєї долі.

Стукали спокійно й розмірено — очевидно, мій приятель-корчмар зовсім не хизувався тим, що його молодший брат з убивці раптом зробився червоним тибетцем, натомість він шанобливо дотримувався тих правил, що були встановлені ще до приходу червоних китайців. Хоча двері були ледве прикриті, він все одно продовжував розмірено стукати в них, аж поки я не покликав його увійти. Тоді він увійшов до кімнати із своїм глеком. Глек він тримав однією рукою, а інша рука була в нього під передньою полою плаща.

— Я приніс тобі горілки, паничу, — сказав він.

— Постав її, — відказав я. — Ти не горілку мені приніс, а прийшов мене вбити.

Тоді він розкрив руку, і глек з горілкою впав прямо на землю й розбився.

По кімнаті поширився запах горілки; судячи з нього, то була справді гарна горілка.

— Відколи твій брат став червоним тибетцем, він не може просто так вбивати людей, — сказав я до нього, — тож помста лягла на твої плечі.

— Це була моя найкраща горілка, — сказав він хрипким голосом, — і я справді хотів пригостити тебе нею.

— Часу обмаль, — відказав я, — моя дружина зараз повернеться, тож тобі слід діяти зараз.

Тоді він вийняв з-під поли плаща другу руку і в ній заблищав ніж. На його білому чолі проступив піт, коли він посунувся на мене.

Я сказав йому: «Зачекай». Потім сам заліз на ліжко і ліг. Після того вже знову сказав йому: «Давай».