Читати книгу - "Замогильні записки"

мерців, все нові і нові вмовклі почуття, все нові і нові химери, які він марно живив, подібно до химер Геркуланума, молоком Надії. Виїхавши з Верони, я змушений був змінити мірку, з якою підходив до всього, що бачив, і поринути в минуле; я відступив назад на двадцять сім років, бо востаннє я їхав з Верони до Венеції в 1806 році. У Брешиї, у Вісенті, в Падуї я проїздив повз творіння Палладіо, Скамоцці, Франческіні, Нікколо Пізано, Фра Джованні.

Береги Бренти не справдили моїх сподівань; я запам’ятав їх привітнішими: греблі, що тягнуться уздовж каналу болотистою низиною, мають сумний вигляд. Деякі вілли зруйновані; але кілька вельми витончених уціліло. В одній з них живе, мабуть, сеньйор Пококуранте, якому надокучили високородні аматорки сонетів, який переситився двома красунями, якого музика стомлювала через чверть години, який вважав Гомера смертельно нудним, який ненавидів благочестивого Енея, маленького Асканія, божевільного короля Латина, вульгарну Амату і нестерпну Лавінію; якого нітрохи не цікавив поганий обід Горація дорогою до Бріндізі; який заявляв, що не має найменшого бажання читати Цицерона, не кажучи вже про Мільтона, цього варвара, що спотворив Тассове пекло і Тассових дияволів. «На жаль! – тихо сказав Кандід Мартену, – я дуже боюся, що до наших німецьких поетів ця людина почуває найбільшу зневагу!»

Незважаючи на деяке розчарування і засилля богів у маленьких садочках, я був зачарований шовковицями, апельсиновими деревами, інжирними пальмами і м’якістю повітря – адже я ще зовсім недавно блукав ялицевими лісами Німеччини і горами Чехії, де сонце таке нелагідне.

10 вересня на світанку я приїхав у Фузіну, яку Філіп де Коммін і Монтень називають Шаффузіна. О пів на одинадцяту я зійшов на венеціанський берег. Насамперед я послав слугу до поштової контори: але там нічого не виявилося ні для мене, ні для мого посередника Паоло: ніяких звісток від пані герцогині Беррійської. Я написав графові Гріффі, неаполітанському посланникові у Флоренції, просячи його повідомити мені плани Її Королівської Високості.

Виконавши свій обов’язок, я вирішив терпляче чекати принцесу: Сатана послав мені спокусу. З намови диявола я захотів, знехтувавши інтереси законної монархії, провести два тижні в цілковитій самотині під дахом європейського готелю. Я бажав найяснішій мандрівниці поганих доріг, нітрохи не думаючи про те, що це може аж на півмісяця затримати повернення престолу королю Генріху V: я каюся в цьому, як Дантон, перед Богом і людьми.

‹Опис Венеції›

12
Руссо і Байрон
Венеція, вересень 1833 року

Сидячи за столиком у своїх покоях, я обводжу поглядом усі рейди: вітер з моря приносить прохолоду; починається приплив; у порт входить трищоглове судно. З одного боку Лідо, з другого – палац дожа, посередині – лагуни: ось картина, що відкривається моїм очам. Саме з венеціанського порту вийшло стільки славних флотилій: відплиття старого Дандоло було обставлене з розкішшю, що відзначала всіх лицарів-мореплавців; Віллардуен, родоначальник нашої мови і наших мемуарів, залишив нам опис цієї події:

«І переповнилися кораблі зброєю, і запасами, і лицарями, і слугами, і віднесені були на борт екю, і ванти, і прапори, а з-поміж них дуже багато таких гарних. Ніколи і нізвідки не плив пишніший флот».

Ранок у Венеції нагадав мені також історію про капітана Оліва і Джульєтту, яку майстерно розповів Руссо:

«Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна; трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава, – брюнетка, років двадцяти, не більше. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого звуку її голосу було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона пильно дивиться на мене з хвилину, потім, вигукнувши: «Пресвята Діво! Ах! мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, впивається своїми губами в мої і стискає мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце; і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною. ‹…›

Вона сказала, що я дуже схожий на пана де Бремона, начальника тосканської митниці, що вона була до нестями закохана в цього Бремона і все ще палає до нього пристрастю, хоча й кинула його через дурість, і що вона хоче замінити його мною. Вона заявила, що кохатиме мене, бо їй це подобається, що я теж повинен кохати її доти, поки це їй не обридне, і що коли вона мене кине, я маю поставитись до цього так само покірливо, як поставився її любий Бремон. Сказано – зроблено…

Увечері ми провели її додому. Під час нашої розмови я побачив у неї на туалетному столику два пістолети. «О! – мовив я, взявши один з них, – яке незвичайне пуделко для мушок. Чи не можна дізнатися, навіщо це вам?»… Вона сказала мені з наївною гордістю, що надавала їй ще більшої чарівності: «Коли я прихильно ставлюся до людей, яких не люблю, то змушую їх платити за нудьгу, яку вони наганяють на мене, і це цілком справедливо. Я терплю їхні пестощі, але не хочу терпіти їхніх образ і не промахнуся, стріляючи в того, хто образить мене». Вже йдучи, я попросив її про зустріч наступного дня. Я не примусив себе чекати. Вона зустріла мене в vestito di confidenza [108] – у більш ніж легковажній спідній білизні, яка відома тільки в південних країнах і яку я не описуватиму, хоча й пам’ятаю дуже добре… Я й подумати не міг, які втіхи чекали на мене. Я вже розповідав про пані де Л…ж із захопленням, в яке іноді занурюють мене спогади про неї, але яка ж вона була стара, неприваблива і холодна в порівнянні з моєю Джульєттою! Не намагайтеся уявити собі красу і чарівність цієї спокусливої дівчини – ви все одно будете далекі від істини. Юні діви в монастирях не такі свіжі, красуні сералю не такі жваві, а райські гурії не такі спокусливі, як вона». Закінчилася ця пригода дикою витівкою Руссо і словами Джульєтти: «Lascia le donne et studia matematica» [109].

Лорд Байрон також віддавався у руки платних Венер: він наповнив палац Моченіго венеціанськими красунями, що ховалися, за його словами, під fazzioli [110]. Іноді, у припливі сорому, він утікав