Читати книгу - "Замогильні записки"

і проводив ніч на воді у своїй гондолі. Його улюбленою наложницею була Маргарита Коньї, прозвана за ремеслом свого чоловіка la Fornarina [111]: «Чорноволоса, статурна (це слова лорда Байрона), з венеціанською голівкою, чудовими чорними очима, двадцяти двох років від народження. Одного разу восени, коли я прямував на Лідо… мене заскочив сильний шторм… Коли ми на превелику силу дісталися додому, я побачив, що Маргарита стоїть на відкритих сходах Палаццо Моченіго, що спускаються до Великого каналу; у її великих чорних очах блищали сльози, а довге темне волосся, мокре від дощу, спадало на плечі і груди. Вона стояла, зневажаючи дощ і бурю; вітер розмаював її волосся і напинав одяг, навколо її високої стрункої постаті спалахували блискавки, біля ніг ревли хвилі, роблячи її схожою на Медею, що зійшла з колісниці, або Сивіллу, що заклинає бурю; вона була єдиною живою істотою, окрім нас, хто в цю годину наважився вийти з дому. Побачивши, що я живий і здоровий, вона не стала чекати мене, щоб висловити свою радість, але ще здалеку закричала: «Ah! can’della Madonna, dungue sta il tempo per andar al Lido! Ax ти, пес Мадонни, знайшов час їздити на Лідо!»

У двох цих розповідях – Руссо і Байрона – помітна різниця суспільного становища, виховання і вдачі двох чоловіків. У автора «Сповіді» крізь чарівність стилю проглядає щось вульгарне, цинічне, данина поганому тону і поганому смаку; непристойні вислови, звичні для тієї доби, псують картину. Джульєтта перевершує свого коханця піднесеністю почуттів і витонченістю манер; вона поводиться майже як вельможна пані, захопившись жалюгідним секретарем нікчемного посла. Ту саму ваду має епізод, у якому Руссо домовляється зі своїм другом Карріо виховати у складчину одинадцятирічну дівчинку, чиї ласки, чи то пак сльози, їм доведеться поділити між собою.

Лорд Байрон – людина зовсім іншого складу: у ньому виявилися звичаї самовдоволеної аристократії; пер Великої Британії, граючи долею жінки з народу, яку він спокусив, піднімає її до себе своїми ласками і чарами свого таланту. Байрон приїхав до Венеції багатим і відомим, Руссо прибув туди бідним і невідомим; всі знають палац, де грішив не ховаючись благородний спадкоємець прославленого англійського комодора; жоден чичероне не покаже вам житло, де насолоджувався таємно плебейський нащадок безвісного женевського годинникаря. Руссо зовсім не описує Венецію; здається, ніби він жив у місті, не бачачи його: Байрон же оспівав Венецію у чарівних рядках.

Ви читали ті сторінки моїх записок, де я говорю про узи, якими уява і доля зв’язали, як мені здається, біографа Рене зі співаком Чайльд Ґарольда. Згадаю тут ще про один збіг, такий втішний для мого самолюбства. Хіба чорноволоса Форнаріна лорда Байрона не схожа на біляву Велледе з «Мучеників», її старшу сестру?

«Сховавшись серед скель, я став чекати; якийсь час ніхто не з’являвся. Раптом слух мій вражають звуки, які вітер доніс від середини озера. Прислухавшись, я розрізняю людську мову; ту ж мить я помічаю човник на гребені хвилі; він пірнає, зникає, потім знов злітає на вершину водяного валу; він наближається до берега. Човном правила жінка; вона співала, борючись із бурею, і, здавалося, пустувала серед вітрів; можна було подумати, що вони підвладні їй, так мало вона їх боялася. Я бачив, як вона, щоб задобрити озеро жертвами, кидає за борт штуки полотна, овече руно, бруски воску і маленькі злитки золота і срібла.

Незабаром вона причалює до берега, сходить на землю, прив’язує човник до стовбура верби і заглиблюється в ліс, спираючись на тополине весло. Вона була висока на зріст; чорна коротка туніка без рукавів ледве приховувала її голизну. На бронзовому поясі висів золотий серп, голову вінчала дубова галузка. Білизна її рук і обличчя, блакитні очі, рожеві губи, довге світле волосся, що розпалося по плечах, виказували в ній дочку галлів і ніжністю своєю відтіняли горду й дику ходу. Мелодійним голосом вона співала страшні слова, і її відкриті груди здіймалися і опускалися, немов пінисті хвилі».

Я посоромився б ставити себе поряд із Байроном і Жан-Жаком, не знаючи наперед, що скажуть про мене нащадки, якби цим «Запискам» довелося побачити світ за мого життя; але коли вони вийдуть з друку, я вже згину назавжди, так само, як і мої прославлені попередники, що раніше за мене ступили на ці чужі береги; тінь моя потрапить у владу суспільної думки, чиї поривання так само суєтні і невагомі, як і жменька пороху, яка залишиться від мене.

В одному Руссо і Байрон повелися у Венеції схоже: обидва залишилися глухі до красних мистецтв. Руссо, який так тонко відчував музику, немов не помічає, що поряд із Джульєттою існують картини, статуї, пам’ятники; проте як чарівно поєднуються ці шедеври з коханням, обожнюючи його предмет і роздуваючи його вогонь! Що до лорда Байрона, він ненавидить пекельний блиск Рубенсових кольорів; він плює на всі зображення святих, якими переповнені церкви; жодного разу в житті не зустрів він картини чи статуї, яка хоч у чомусь відповідала б його думкам. Він вибирає не брехливі мистецтва, а красу гір, морів і коней, якогось морейського лева і тигра, при чиїй вечері він був у Ексетер-Чейндж. Чи немає в усьому цьому трохи упередженості?

Ось майстер пишномовні розводити рацеї! [112] 13
Прекрасні генії, що надихнулись Венецією
Венеція, вересень 1833 року

Але що ж це за місто, де призначили один одному зустріч найвеличніші уми? Одні відвідали його самі, інші послали туди своїх муз. Ці таланти втратили б частину своєї слави, якби не прикрасили своїми картинами цей храм розкоші і слави. Не кажучи вже про великих поетів Італії, згадаймо, що генії всієї Європи обирали це місто місцем дії своїх творів: там батьківщина Шекспірової Дездемони, зовсім не схожої на Джульєтту Руссо і Байронову Маргариту, цієї сором’язливої венеціанки, яка, освідчуючись Отелло в коханні, говорить: «Про те, що мавра покохала я // І з ним живу з любові, хай на світ весь // Сурмить моя буремна доля; так, // Скорилось серце доблесті його, // Лице коханого – в його душі…» [113]

‹…›

У наш час Венецію прославив Ґете, а милий Маро, який першим подав голос у час пробудження французьких муз, знайшов притулок у будинку Тиціана. Монтеск’є писав: «Можна побачити всі міста світу і здивуватися, приїхавши до Венеції».

Коли автор «Перських листів» у занадто відвертій манері