Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

всього, чим до того було. Походження, як і доля, стають далекими і розмитими, і вже ніколи, скільки світу не обертатися, не буде країв, таких диких і варварських, щоб дізнатися, чи підвладне творіння людській волі, чи, може, його серце з іншої глини. Пасажири якісь боязкі. Лише скоса зиркають, і жоден не запитає іншого, що його сюди привело. Він спить на палубі, блукач серед собі подібних. Він бачить, як здіймається й опадає тьмяна земля. Сірі морські птахи витріщаються. Уздовж берега зграї пеліканів над сірими бурунами.

Вони, переселенці зі своїми пожитками, пересаджуються в ліхтер, пильнуючи за низьким берегом, тоненькою піщаною смужкою і вірґінськими соснами, що пливуть в імлі.

Він іде вузькими портовими вуличками. Повітря пахне сіллю і свіжою розпиляною деревиною. Уночі його з темряви кличуть повії, наче неприкаяні душі. За тиждень він знову в дорозі, у гаманці кілька зароблених доларів, блукає наодинці піщаними шляхами під нічним південним небом, стиснувши кулаки в кишенях дешевої куртки. Насипними гатками через драговину. Білі чаплі на гніздуванні, наче свічки серед моху. Біля узбіччя вітер різко припиняє свої вистриби й похапцем мчить у нічні поля. Він прямує далі, на північ, крізь невеличкі поселення і ферми, працюючи за поденну платню, ночівлю й харчі. В одному селищі на перехресті він бачить, як вішають батьковбивцю, друзі покійного підбігають і виснуть у того на ногах, і він конає у зашморгу, поки його штани темнішають від сечі.

Він працює на лісопильні, він працює в дифтерійному бараці. Замість оплати бере у фермера старенького мула і верхи на ньому навесні року тисяча вісімсот сорок дев’ятого через новоявлену республіку Фредонія[5] в’їздить у містечко Накоґдочес.

* * *

Щодня, коли дощило, на проповіді преподобного Ґріна був аншлаг, а дощило вже два тижні. Коли малюк запірнув у подертий брезентовий намет, біля стіни ще було вільне місце на одну-дві особи, але від вологих немитих тіл так нестерпно смерділо, що люди самі час від часу виходили під зливу ковтнути свіжого повітря, доки дощ не заганяв їх назад. Він стояв з іншими, подібними до нього, уздовж заднього краю. І єдине, що, можливо, вирізняло його з-поміж натовпу, це те, що він був неозброєний.

Мої ближні, мовив преподобний, він не міг оминути цю чорт, чорт, чортову діру у нашому Накоґдочесі. Я сказав йому, сказав: Ти збираєшся узяти з собою Сина Божого? А він мені: О, ні. Не збираюся. А я тоді: Чи ти часом забув, що Він сказав їм — «Я пройду з вами до самого кінця життєвого шляху?»[6]

Гаразд, каже він, я нікого не прошу нікуди йти. А я кажу: Ближній мій, тобі не треба питати. Він буде поруч з тобою на кожному кроці, просиш ти Його чи ні. Я йому: Ближній, тобі Його не позбутися. Отже. Ти потягнеш Його, Його, за собою у чортову діру отама?

Чи бачив ти колись, щоб десь так лило?

Малюк дивився на преподобного. Тоді повернувся до того, хто це сказав. До трохи кривоокого чоловіка з довгими, як у погонича, вусами, у крисатому капелюсі з низькою круглою тулією. Він пильно спостерігав за малюком, наче прагнув дізнатися, що той думає про дощ.

Я щойно приїхав, відповів малюк.

Ну, а я ніде такого не бачив.

Малюк кивнув. Здоровенний чолов’яга у непромокальному плащі ввійшов до намету і зняв капелюх. Голомозий, як яйце, без жодних натяків на щетину, без брів, без вій. Заввишки десь понад два метри, він стояв, пихкаючи сигарою навіть у цьому кочовому домі Божому, і, здається, зняв капелюх лише задля того, щоб струсити воду, й одразу ж його надів.

Преподобний припинив служіння. У наметі зависла тиша. Усі дивилися на здорованя. Той поправив капелюх і рушив до амвона з дощатих ящиків, за яким стояв преподобний, а звідти звернувся до його пастви. У нього було спокійне і дивовижно дитяче обличчя. Малі руки. Він простягнув їх перед собою.

Пані і панове, вважаю своїм обов’язком повідомити вам, що цей чоловік, який видає себе за проповідника, є самозванцем. Він не має жодних паперів, що підтверджують його право на служіння, від жодної з церков, офіційної чи тимчасової. Він аж ніяк не відповідає посаді, яку незаконно обійняв, завчивши напам’ять лише кілька уривків зі Святої Книги, щоб надати своєму шахрайському служінню вигляду благочестя, яке в душі сам зневажає. Насправді ж пан, що стоїть перед вами, видаючи себе за слугу Божого, не лише цілковито неписьменний, а ще й розшукується владою штатів Теннессі, Кентукі, Міссісіпі й Арканзас.

О Господи, скрикнув преподобний. Брехня, брехня! Він почав щось гарячково читати з розгорнутої Біблії.

В останньому з-поміж розмаїтих звинувачень фігурує дівчинка одинадцяти років — я наголошую, одинадцяти, — яка довірливо прийшла до нього, і з якою його заскочили під час насильницьких дій, одягненим, між іншим, у сутану.

З натовпу почувся стогін. Жінка впала навколішки.

Це він, скрикнув преподобний, схлипуючи. Це він. Диявол. Ось він перед вами.

На гілляку гівнюка, вигукнув бридкий громило із задніх рядів.

Ще не минуло трьох тижнів, як його вигнали з Форт-Сміта в Арканзасі за злягання з козою. Так, пані, вам не почулося. Із козою.

Побий мене грім, якщо я не пристрелю цього сучого сина, промовив, підвівшись, чоловік біля дальньої стінки, витягнув з чобота пістолет, прицілився і натиснув на гачок.

Молодий погонич миттю вихопив з-під одягу ніж, розпоров намет і вискочив під дощ. Малюк вистрибнув за ним. Зігнувшись, вони побігли по багнюці до заїзду. В наметі тепер уже всі стріляли у всіх, і крізь десяток розрізів у парусині люди сипонули надвір: жінки верещали, хтось зашпортався, когось затовкли у багнюку. Малюк із приятелем добігли до галереї заїзду, витерли воду, що заливала очі, і обернулися. Спостерігали, як на їхніх очах намет почав розгойдуватися і випинатися, а тоді, як велетенська поранена медуза, повільно осів, тріпочучи над землею розідраною парусиною стін і подертими відтяжками.

Увійшовши до бару, вони помітили, що голомозий уже був