Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

Я озирнувся. Поряд не було нікого, тож я добряче натиснув на педалі й збільшив швидкість. Хотів дістатися кафе, щоб воно не зникло, перш ніж увійду досередини.

Та не варто було тривожитись. За п’ять хвилин я опинився на місці, а воно нікуди не поділося. Я окинув його поглядом і сказав:

— Аж не віриться.

Біля входу була велосипедна стійка, тож я залишив там велосипед. Мій розум охопила цікавість. Що це кафе робить тут?

Розділ 2

Трохи завагавшись, я швидко піднявся сходами на ґанок і відчинив двері до кафе. На них були дзвіночки. Такі самі, як попереднього разу. Вони задзеленчали, сповіщаючи про мій прихід.

Я ввійшов досередини й роззирнувся. Це нагадувало повернення в минуле. Кафе мало точнісінько такий вигляд, як майже десять років тому, коли я в ньому побував. Червоні дивани, сріблясті стільці, прилавок для сніданків… І все це досі здавалося новісіньким.

— З поверненням, Джоне.

Я поглянув ліворуч. Секунду тому там не було нікого. А тепер стояла людина. Кейсі, офіціантка, яка обслуговувала мене, коли я відвідав кафе попереднього разу. Тоді я всю ніч проговорив з нею, власником кафе та одним із клієнтів. Саме їхні концепції та ідеї змінили моє життя.

Кейсі всміхалась.

Я всміхнувся у відповідь.

— Привіт, Кейсі.

Вона підійшла до мене й тепло обняла.

— Давно не бачились.

Я кивнув, досі вражений тим, що опинився в кафе й тепер розмовляю з Кейсі.

— Маєш чудовий вигляд, — сказав я. — Зовсім… не змінилася.

Це була правда. Вона геть не постаріла.

Кейсі знову всміхнулася.

— Ти теж маєш чудовий вигляд, Джоне.

Я оглянув кафе.

— Аж не віриться, що я тут. Сьогодні вранці думав про кафе, дуже багато. Але знайти його в цьому місці…

— Ми часом переїздимо, — сказала Кейсі. Ніби це бездоганно пояснювало, чому достоту таке саме кафе, яке я відвідав багато років тому, тепер стояло за тисячі миль від того місця, де я відвідав його вперше. Уже не кажучи про те, що воно, на перший погляд, геть не змінилося.

— А може, ми продаємо франшизу, — додала вона і знов усміхнулася.

Я розсміявся. Кейсі жартувала з мене через те, що я сказав минулого разу. Як вона це запам’ятала?

Кейсі показала рукою на один столик, оточений диванами.

— Не хочеш сісти?

Я плавно опустився на місце, провівши руками по оббивці. Дивани здавалися новісінькими.

— Тобі щось принести? — спитала Кейсі й поклала на стіл меню.

Я всміхнувся. Згадав меню. Воно мало чарівний текст, який то з’являвся, то зникав. Я взяв меню.

Коли я був у кафе востаннє, на звороті було три запитання.

Чому ви тут?

Чи боїтеся ви смерті?

Чи вдоволені ви?

Я перевернув меню. Вони були на місці. О, як же змінилося моє життя завдяки цим трьом запитанням…

— Тепер у тебе все трохи інакше. Чи не так? — запитала Кейсі.

Я поглянув на неї й усміхнувся.

— Так. Геть інакше. Набагато краще.

— Наприклад?

Я похитав головою.

— Ох, і з чого ж почати?

Кейсі плавно опустилася на диван навпроти мене. Простягнула руку й накрила долонею мою долоню.

— Як щодо того ранку десять років тому, коли ти покинув кафе?

Розділ 3

Я повернув долоню й ніжно потиснув руку Кейсі. Її рука була тепла. Кейсі була реальна. Я справді повернувся в кафе.

Я злегка похитав головою, не вірячи собі, а тоді всміхнувся й почав:

— Що ж, подивімось… Минулого разу, озброєний меню, яке ти мені дала, шматком полунично-ревеневого пирога від Майка й цілком новим баченням життя, я вийшов із цього закладу в абсолютно нову реальність.

Та ніч мене змінила. Те, що я дізнався, до сьогодні впливає на безліч аспектів мого життя. Історія про зелену морську черепаху, оповідка про рибалку, розмова з Енн про те, як вибрати варіант реальності… Усе це відіграє дуже важливу роль у моєму нинішньому житті.

Кейсі всміхнулася й відкинулась на спинку дивана. Кивнула на вхід до кафе:

— Минулого разу ти ввійшов у ці двері не таким щасливим.

Я всміхнувся й собі.

— Тепер усе краще. Власне кажучи, так краще, що мені важко згадати, яке було моє життя колись. Тобто мені справді треба добре подумати, щоб згадати, яким складним життя здавалося тоді.

— Отже, ти покинув кафе, а що сталося потім?

— Дещо змінилось, — я знизав плечима. — Змінився я. Мої переконання, вчинки, підходи… Деякі зміни були дрібні, деякі — незмірно масштабніші. Я пішов звідси й невдовзі покинув своє заняття, вирішивши подивитися світ.

— Справді?

Я кивнув.

— Я вже давно про таке мріяв. Однак це завжди здавалося великим божевіллям. Проте, повернувшись із кафе, я став відкритішим. Гадаю, раніше, зустрічаючи людей, які робили щось неймовірне, я оточував себе стінами. Знаходив мільйон причин, щоб нізащо не робити цього. Побувавши тут, я почав дивитися на цих людей інакше. Вони перестали бути загрозою. Тепер це були мої поводирі. Гадаю, раніше я був невпевнений у своїй сутності.

Страшенно боявся видатися дурнем чи знітитися, бо не знав дечого й не питав. Або й гірше: я навіть не хотів братися до навчання. Хай там як, повернувшись звідси, я знов і знов зустрічався з цікавими людьми, які подорожували світом. Я взяв і, відклавши трохи грошей, так само пустився в мандри.

Кейсі кивнула.

— І що?

Я всміхнувся.

— Усе було так чудово, що мені й за п’ятдесят життів не пояснити. Тобто це також повністю змінило моє життя. На нашій планеті є безліч неймовірних місць. А ще можна здобути не менш чудовий досвід. Я вже мовчу про уроки, які можна отримати.

Розділ 4

Ми з Кейсі проговорили майже годину. Я розповів їй про місця, у яких побував, і про деякі свої пригоди. Поїздка на сафарі в Африці, видирання на Великий китайський мур, дослідження джунглів Борнео, вештання пам’ятками давнього Риму… У мене склалося враження, ніби Кейсі знала багато тих місць, про які я говорив. Щось підказувало, що вона теж мандрівниця. Однак у Кейсі було повно запитань.

— А що в тебе? — урешті спитав я. — Досі я говорив майже весь час. Що ти робила?

— Ну, як ти, напевно, помітив, ми сьогодні не на тому місці, де були, коли ти завітав до нас востаннє.

— Саме це мене й цікавило.

Вона кивнула.

— Це не просто так. Сьогодні дещо станеться.

— Що саме?

Тут на стоянку заїхала біла автівка.

Кейсі поглянула на неї у вікно.

— Джоне, ти багато знаєш про кулінарію?

— Та ні. Ну. мабуть, подужав би