Читати книгу - "Кохання-зітхання, Вікторія Рудь"

  Амурка встала дуже рано. Вмилася, розчесала закудлане біляве волосся, одягла нову спідничку і побігла до Музинки. Музинка збиралася трохи поспати.

 – Привіт, Музинко! Гайда зі мною до хмаринки!

  Музинка позіхнула і похитала головою:

– Я тільки повернулася.

– Виспишся по дорозі.

   Ноти на платтячку Музинки почали грати колискову.

– Не засинай, Музинко! – трясла подругу Амурка, але та вже бачила десятий сон. Амурка посиділа біля неї хвилинку і побігла до Фарбинки.

   Фарбинка  прокинулася і вкотре вирішила перефарбувати свій будиночок. Її руки по лікоть були в рожевій фарбі, коли прибігла Амурка.

 – Привіт, подруго! Що це ти робиш зранку?

­– Хіба не бачиш? – діловим тоном відповіла Фарбинка. – Ремонт. Не заважай.

   Амурка знала: якщо Фарбинка щось запланувала, її ніхто не відмовить. Тож  трохи постоявши біля подруги, доки від запаху фарб почало паморочитись в голові,  побігла до Прозинки.

   Увесь письмовий стіл подруги був завалений папером. Вона дуже швидко  писала. Амурка хотіла привітатися, але Прозинка зробила попереджувальний знак рукою, повеліваючи Амурці мовчати. Амурка не раз переконувалася, коли подруга пише, краще не розмовляти. Вона посиділа біля столу на стільчику, надіючись, що Прозинка от-от звільниться. Але та навіть голови не підіймала, щоб подивитися на подругу. Амурка тихенько вийшла і попрямувала до Ліринки.

  Ліринка тільки-но прокинулася і, сидячи перед великим люстерком, розчісувала волосся. З її губ злітали милозвучні віршовані рядки. Вона сумувала. Їй наснився дивний сон, ніби вона маленька пташка, яку впіймали і посадили в клітку. Підкравшись ззаду, Амурка закрила їй очі руками.

 – Перестань, Амурко! Я знаю, що це ти. Крім тебе ніхто так не робить, – усміхнулася Ліринка. Амурка дуже часто підіймала їй настрій. – Розповідай, що ти вже вигадала.

 – Звідки ти знаєш, що я щось вигадала? – здивувалася Амурка.

 – Бачу по твоїй хитрій усмішці, – відповіла Ліринка одягаючи синю сукню.

– Побігли до хмаринки! Візьмемо  швидколіт.

– А ліцензія є?

 – Ну, майже…

 – Тобто, як це « майже»?

 – Я говорила Талантону Найталантоннішому кілька днів тому…

 – Тобто, як це «говорила»? …Значить ліцензії немає.

 – Не будь такою занудою, Ліринко!

 – Я не хочу проблем.

 – Та не буде проблем.

 – Амурко, завжди, коли ти так говориш, проблеми є!

 – Ліринко, ну будь ласка, ну будь ласочка…

  Амурка так щиро дивилася в очі Ліринки, що та поступилася. Вона знала, що в Амурки на тому тижні забрали водійські права за  використання швидколіту без ліцензії. І тому вона нудьгує і не знає куди себе подіти.

 – Добре, спробую взяти ліцензію. Як я виглядаю? – запитала Ліринка чи то в Амурки, чи то у люстерка, перед яким вона милувалася собою.

 – Як завжди – на всі сто. Іди вже. Тільки про мене нічого не кажи.

 – Але ж це проти правил! Я маю повідомити, з ким летітиму.

 – Може він не спитає? Розкажи йому якийсь гарний вірш.  Він же все-таки чоловік, хоч вже й немолодий. Я знаю, що ти йому подобаєшся.

  – Як тобі не соромно, Амурко! Він же ж мені, як татусь.

  – Кохання-зітхання… Яка різниця скільки кому років?

  – І про що я сперечаюся з головною майстринею кохання?

  – От і добре. Не сперечайся, а «включи» усю свою привабливість і «збий його з ніг».

  – А чому ти сама це не зіб’єш його з ніг?

  Амурка лише закотила очі і розвела руками. Справа в тому, що Талантон Найталантонніший вже  добре  знав усі її викрутаси, і щоб «збити його з ніг», потрібно було вигадати, щось д-у-ж-е особливе.                                                                                                                                    

  Через півгодини Ліринка повернулася з ліцензією на цілий тиждень. Амурка танцювала і цілувала подругу. А вже через годину вони, пошкодивши вікно, влетіли в художню крамницю.

  – От халепа!  – сварилася Ліринка, – казала ж тобі: давай я за кермо сяду.

  – Та чого ти так розхвилювалася? Ніхто ж не дізнається. І дірочка у склі зовсім непомітна,  – утішала подругу Амурка.

  – А відео-реєстратор?

  – За це не хвилюйся,  – спокійно махнула рукою Амурка,  – я все владнаю.

   Ліринка трішки заспокоїлась, бо знала, що в Амурки є  гарний друг Айтішка. Цей талантонник умів робити з технікою справжні чудеса. Старі записи зникала, а нові з’являлися. Звісно, він не мав на те ліцензії, і Талантон Найталантонніший здогадувався про його, не зовсім законну, діяльність, але доказів не було, тож Айтішка і далі продовжував «хімічити» з записами, і  не тільки…

   Доки Ліринка міркувала про невдале приземлення, Амурка дістала з рюкзака стріли. Вона давно не стріляла і їй хотілося потренуватися. Натягнувши тятиву Амурка прицілилась в картину, що висіла на стіні. На ній була зображена дівчина. В цей час у крамницю зайшов високий, гарної статури, чоловік. Стріла потрапила йому в саме серце.  Він зойкнув і притис руку до грудей.