Читати книгу - "У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина"

Наступного ранку маг прокинувся з першими променями сонця і вийшов озирнутися. З трьох сторін будиночок оточували вікові дерева та чагарник. Сокан заглянув за кут старої хатинки і побачив вдалині величезний білосніжний замок. У цей самий час Марк, позіхаючи й потягуючись, теж вийшов зовні і запитав у застиглого з відкритим ротом юнака:
- На що це ти там так здивовано дивишся?
- Бачиш, замок? - Запитанням на запитання відповідав Сокан.
- Так, бачу. - Воїн підійшов ближче.
- Я не був у цих місцях. Що це за крисивий замок?
– Це замок Алікраст – місто торговців. Сюди з'їжджаються всі великі торговці на літо. Навіть заморські купці припливають. Недарма ж тут до портових міст рукою подати.
- А-А-А - Простягнув маг. -Так, збирайся швидше. Підемо в Алікраст.
- Навіщо? - Марк почухав голу спину і знову зітхнув.
-Тому, що ти всі припаси з'їв.
- Та хіба ж я їв? Там навіть перекусити нема чим було. Але ти правий, без запасів у похід іти не можна. Так і нашкодити собі можна. - Сказав Марк і повернувся назад у будиночок. Він довго там чимось гримів, і коли, нарешті, вийшов, сонце вже високо піднялося. Сокан розстібнув накидку і поправив сумку на плечі, одночасно стряхуючи з неї мох та грязь.
- Чого стоїш!? - Час йти. - Гаркнув Марк на мага, який завмер у подиві, повернувшись до вояка.
- Навіщо тобі це все? - Сокан указував на воїна рукою, а той, не зупиняючись, прокрокував повз, від голови до ніг обвішаний старими кастрюльками, сковорідками та кухлями. З карманів торчали ложки та ножі, а під лівою рукою було затиснуте м'яте відро без дна.
- Зразу видно, що ти чарівник, який звик увесь час сидіти за книжками. Немає в тобі практичності та кмітливості. Ми, воїни, вміємо у всьому знайти користь і на вітер гроші не витрачаємо. Я все це зможу продати або обміняти в Алікрасті і купити собі зброю чи їжу, чи одяг, чи нічліг. Та що завгодно! А тут воно згниє скоро і користі ніякої не буде. Нікому.
Велетень дбайливо погладив свої кармани, як би прикидаючи майбутній прибуток.
- Так, припустимо, - чарівник намагався підлаштуватися до розгонистого кроку свого супутника, - а відро без дна ти кому продаси? Від нього яка кому користь?
- От ти дурний! Ковалю! Він швидко знайде йому застосування. Так, бачу доведеться тебе вчити знаходити у всьому користь, щоб ти не пропав. І Марк поплескав мага по плечі. Від цього руху великан задзвенів, як дзвін на вежі.
Марк і Сокан увійшли до міста у розпалі торгівлі. Будинки всі кам'яні, під ногами рівна бруківка. Різноманітні карети роз'їжджали по вулицях: білі, чорні, сині, і червоні, і навіть золота карета промайнула двічі! Стільки людей з різних частин світу приїхали сюди на ярмарки та на торги! На кожній вулиці, на кожному куті та будь-якому вільному місці стояли продавці зі своїм магазином. Місто шуміло тисячами голосів. Крізь юрби людей довелося пробиратися ніби через очерет! Марк досить швидко дізнався, як знайти кузню. І попрямував прямо туди, крикнувши Сокану на ходу, щоб чекав його за годину біля найбільшої таверни.
Сокан походив між рядами продавців, оглянув білий замок. Високі сріблясті вежі піднімалися до небес. Дві вежі поменше відчиняли прохід в замок, а дві високі стояли мов вартові, оберігаючи основну будівлю. Сам замок був оточений безліччю різних башт, дахи яких так і сіяли сріблом. А за всією цією білизною кам'яних плит і срібних веж височіла найвища вежа. Вона звужувалася ближче до середини, після знову розширювалася, тримаючи на своїй вершині кришу, дуже схожу на шляпу мага. Не знайшовши нічого примітного для себе серед усього цього достатку товарів, Сокан відправився шукати найбільшу таверну. Тільки він підійшов до входу чотириповерхового будинку з голосною назвою «На небесах», як одразу з'явився Марк. Такого великана важко було не помітити серед тих людей, що ходили тут. Поруч із ним вони здавалися ліліпутами. Воїн йшов уже без домашнього начиння і явно задоволений своїм прибутком. Підійшовши до молодого чарівника, Марк посміхнувся і широко відчинив двері в таверну зі словами:
- Ходімо, покажу, як треба відпочивати на небі! Я пригощаю.
Таверна виявилася ще й готелем. На першому поверсі розташовувалися столики та барна стійка, а всі верхні поверхи були відведені під спальні кімнати. Марк одразу зміркував, що непогано було б і відпочити після ситного обіду, але Сокан настояв на швидкій трапезі, звернувши увагу на те, що вони й так втратили багато часу.
Наївшись, мандрівники вирушили за покупками. Обійшли вони чимало у пошуках підходящої провізії. За все платив Сокан, бо, за словами воїна, це йому треба, і він зобов'язаний постачати свою охорону всім необхідним. І тільки до вечора, знайшовши все необхідне, підійшли вони до останньої крамниці із фруктами. Марк дістав мішечок, де зберігав свої гроші та інші коштовності, і підкинув його на долоні, із задоволенням відзначаючи його тяжкість. Тієї ж миті з одного кошика з яблуками, що стояв поруч із ногою силача, вискочив хлопчик. Він схопив мішок із грішми і сміючись, побіг геть. Марк розлютився не на жарт і, погрожуючи своїм величезним кулаком, прокричав навздогін хлопцеві:
- Ах, ти ж щеня, поверни мої гроші!
Хлопчисько озирнувся, показавши язик і побіг ще швидше. Марк почервонів від злості і погнався за лиходієм, розштовхуючи перехожих у всі боки. Тяжкий меч на спині бовтався як пір'їнка. Сокан же поспіхом дістав із карману гроші, що залишилися, поклав на прилавок і зі словами «решти не треба», теж кинувся в погоню. Вибігши за ворота міста в хащу лісу, білявий хлопчик із синіми, як небо очима, у тонкій сорочці й коротких штанях, зупинився. Марк з розгону врізався в хлопця так, що той відлетів убік.
Воїн відразу підбіг до хлопчиська і, дивлячись на нього в притул, сказав:
- Що, лиходію? Втомився? А-ну, іди сюди! 
І тільки простягнувши до нього руки, щоб схопити за комір, як раптом поруч із хлопчам з'явився чоловік у чорній, як ніч мантії, яка діставала до землі. Його погляд був повний ненависті. Темно-червона аура розходилася від тіла цього чоловіка. Він погладив хлопчика по голові і той швидко перетворився на білого вовка. Марк від несподіванки відскочив, розгубившись. А Сокан, підбігши до свого охоронця, дістав із сумки гілочку, яка одразу обернулася магічним жезлом, верхівка якого складалася із двох спіральних гілок, що переплітаються між собою. У центрі сплетіння знаходився зеленуватий камінь, його сяйво пульсувало. Жезл здригнувся, осяявшись золотим сяйвом і став міцним, як метал. Чоловік посміхнувся:
- Невже це Сокан, ученик Мерліна?
- Хто ти такий? - Закричав юнак, не відводячи погляду від темної фігури.
– Я? Навіщо тобі знати моє ім'я, адже ти зараз помреш!
Тут вовк зірвався з місця і полетів на Сокана. Хлопець від несподіванки розгубився і вже був готовий прийняти смерть, як у останню секунду на шляху білого звіра з'явився Марк. Він одним ударам свого величезного меча розрубав тварину навпіл. Частини волчого тіла впали на землю і вмить зникли. Марк, не втрачаючи часу, кинувся на фігуру у чорному плащі, на ходу кинувши Сокану:
- Будеш винний мені два алмази за своє спасіння. - Той тільки й зміг, що хитнути головою на знак згоди. Але тут його погляд упав на розкриту книгу, яка з'явилася у руках темного мага. Товста, у фіолетовому плетінні із золотими пластинами на кінцях. На її обкладинці красувалося золоте сонце. Книга випромінювала таку величезну магію, що пізнати обсяг її можливостей було просто неможливо!
– Це не твоє! Поверни книгу хазяїну! - Закричав Сокан, насупившись.
- Ця книга допоможе здійснити мою помсту, до речі кажучи, я вже встиг покарати дев'ятьох, які колись зрадили мене. - Із глузуванням у голосі відповіла фігура в чорному плащі, і вмить злетіла вгору. Марк і Сокан сторопіли, а темний маг крикнув їм з висоти:
- Спробуй відняти! Ха-ха-Ха. Тепер я її хазяїн! - І з цими словами зачинивши книгу.
Сокан зрозумів, що це та сама книга, яку він шукає. Хлопець стрепенувся, промовивши заклинання, і струмінь світла полетів убік дивної фігури. Але не він не встиг. Зненацька земля затремтіла, і з неї почали підніматися гори. Вони переступили шлях друзям, і тільки лиховісний сміх чаклуна все ще місяцем доносився з іншого боку гір.
- Щщ-оо цц-е було? - Марко, заїкаючись, у здивуванні розвів руками. – Як це?
Сокан подивився на могутнього воїна, і йому стало шкода його – так сильно засмутився той. Чи від того, що він жодного разу в житті не зустрічався з такою сильною магією, чи то від того, що не зміг нікому дати кулаком у челюсті. Але розбиратися з такою великою трагедією воїна маг не став, а взяв ініціативу на себе.
- Треба швидше знайти вихід звідси.
- Угу, - кивнув Марк, і вийшовши нарешті із сумного заціпеніння, стис кулаки, - Треба провчити того гада!!!
- Думаєш, що голими руками можеш здолати чарівника? - Дістаючи із сумки карту, запитав Сокан у великана. Той кивнув. - І ти певен, що одними кулаками переможеш велику магію? - Марк кивнув і, підійшовши ближче до мага, щоб краще розглянути карту, заговорив:
– Чарівники теж люди. З плоті й крові. От я схоплю твою руку і стисну її – тобі ж стане боляче?
 І щоб слова не розходилися з правою, одразу схопив юнака за руку і стис. Той ойкнув, випустивши карту з рук:
- Ти що? Зовсім отетерів? У тебе ж сили неміряно!
- От про це я й тлумачу. - Продовжував Марк. - Якщо зненацька схопити людину, хоч мага хоч не мага, то його можна здолати голими руками. І я це зроблю! - Вже майже кричачи закінчив воїн, піднімаючи із землі карту і розвертаючи її одночасно. Коли карта розгорнулася, на ній з'явилися очі, рот і навіть ніс. Марк так здивувався, що випустив карту з рук. І вона знову полетіла до землі. Він намагався її підхопити, але нічого не виходило, і всякий раз, коли Марк торкався карти руками – та видавала звуки: ай, ой, уй, ох, ах. Зрештою, майже біля самої землі воїн таки схопив карту, а та заверещала так пронизливо, що Марк злякався і швидше віддав карту до рук Сокана.
- Ні, це для мене занадто! Скільки можна? Кошмар якийсь! Сам розбирайся зі своєю магією!
Сокан розреготався від душі, бачачи, як великий могутній воїн, розмахуючи руками та голосячи, відходив убік до великих валунів.
- А казав, що голими руками справишся? Ха-ха-Ха. З могутнім чарівником! Ха-ха-Ха. А тут просто карта, ха-ха-ха, з паперу. - Марк тільки пробурчав щось у відповідь, від чого ще більше змусив Сокана сміятися.
Досхочу насміявшись, молодий чарівник знову розгорнув карту:
– Карта, покажи, на яку відстань розтяглися гори?
- А де чарівне слово? А вибачення?
- Які вибачення? За що?
- Які? За що? А за те, що той великий дурень шльопав мене своїми величезними ручищами! А мені це неприємно. Вдруг я розірвусь чи памнуся і почну спотворювати все? Північ буде заходом, а річка горою? Що тоді?
- Так, ти маєш рацію, - відповів Сокан. - Вибач нас, миленька, гарненька карта. І покажи нам, будь ласка, довжину цих нових гір.
- А той дурень буде вибачатися? - Запитала карта скривджено. - Нехай теж вибачитися.
Марк, який хоч і сидів на відстані, але все чудово почув, крикнувши:
- Це я мушу вибачатися? Я? Та ти налякала мене своїм носом більше, ніж найстрашніший сон, який я колись бачив! Це ж навіть нафантазувати собі таке просто неможливо, щоб шматок картону говорив, дивувався й носом чмихав! Неможливо! Ні! Я – людина проста, і я звик із простими проблемами поратися. І навіщо я тільки з магами зв'язався? Адже відчував, що це погана ідея. Відчував! Що б я грошей не заробив би? А? А тепер ще вибачатися? Та за що?
- Я все ще чекаю. – Промовила посередині такого монологу карта, ображено склавши брови.
Молодий чарівник, бачачи, що перепалка тільки відтягає дорогоцінний час, вирішив поквапити обох і, підійшовши до вояка, як закричав йому в саме вухо:
- Швидко вибачайся! Гаємо час. - Марк підняв на Сокана такі скривджені очі, таку незадоволену гримасу, що тому мимоволі стало страшнувато. - Я у боргу не залишуся. Вираз обличчя воїна змінився. Він підвівся, повівши плечима, гордо підвівши голову і торжественно промовивши:
- Я вибачаю тебе, шматок картонки.
- І-І-І… - Протягнув Сокан, як би підштовхуючи Марка до подальшого.
- І вибачаюся, - з подихом вимовивши тій, - але тільки за те, що я сильний і справді міг тобі нашкодити. Ненавмисно.
- От так би одразу й сказав. Оката карта засвітилася, і на ній стали з'являтися ліси, озера, ріки та багато чого іншого. Тут молодий маг побачив гори, що кілька хвилин тому з'явилися за його спиною. Вони тяглися від вогняних земель до ельфійських лісів. Сокан важко зітхнув, згорнувши карту, подякувавши їй від усієї душі, і сказав:
- Підемо на захід через ельфійські землі.
- А чому саме через них?
- Колись давно я разом із учителем ходив до самого короля ельфів по справах. Він сказав, що якщо мені знадобиться його допомога, то я можу сміливо звертатися до нього. Якщо ми хочемо повернути книгу, то нам потрібні відомості про цього чаклуна та допомогу.
    - Не нам, а тобі. – Марк насупився.
- Марк, Марк. - Похитав головою молодий чарівник. - На цей раз не мені, а саме нам. Та не хвилюйся ти так. Я все тобі розповім по дорозі, а потім ще покажу, коли будемо на місці. Але Марк продовжував стояти з похмурою мармізою.
- Ти чого Марк?
- Я образився. Ти навіть ельфів знаєш.
- Ну, Марк. - Простягнув Сокан і поклав руку на плечі великана. - І ти скоро їх знати будеш. І навіть дружити, можливо. Адже вони теж вправні воїни, як і ти!
- Добре. Ходімо, - стряхнувши зі свого плеча руку юнака, сказавши воїв. - Нема чого прохолоджуватись.
Сокан посміхнувся і покрокував уперед, показуючи шлях.