Читати книгу - "Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук"

Уявляєте, мене ледве не перемолов комбайн!

Лежу я собі спокійно в пшениці, милуюсь блакитним небом, жую стебло з колоском і раптом чую дивний шум. Добре, що зреагувала, піднесла голову і вчасно відскочила від жатки, котра крутилась з шаленою швидкістю.

Переводжу подих і витираю піт з чола, дивлюсь на величезну машину, котра зупиняється якраз на тому місці, де я секунду назад лежала.

З комбайна виходить чоловік, кремезний, на широченних плечах розстібнута біла сорочка, на голові капелюх, схожий на ті, що носили ковбої у фільмах. Він повільно спускається на землю, розвертається до мене і сканує гострим поглядом.

- Ти що шалена? - ричить грубо. - Що ти тут робиш? Я міг перемолоти тебе на фарш.

- А ви що робите? - обурююсь від його зверхності, важко дихаю. - Я просто собі відпочивала, я часто так роблю. І тут ви незрозуміло звідки взялись. Ледь не вбили мене.

- Ти серйозно? - хмурить брови. - Ти зарилась у колоски, наче той заєць, і тепер звинувачуєш мене? Якої холери ти лягла посеред поля?

- Взагалі-то біля дороги, - виправдовуюсь, почуваюсь маленькою і беззахисною навпроти цього здорованя. - Зовсім скраєчку. І я не знала, що вже будуть молотити пшеницю. Хіба вже пора? Колосок наче не зрілий.

Вириваю найближчий колосок і розминаю його в руці. І справді не дійшов. Він легко проколюється нігтем і з нього сочиться молочко.

Чоловік стрімко підходить і нависає скелею. Все, що можу бачити, це його волохаті груди. Відступаю, бо стає незручно. Він дуже високий, приємне обличчя прикриває акуратна борідка. Він молодший ніж здалось спочатку, можливо близько тридцяти п'яти і від нього гарно пахне чоловічими парфумами. Вперше зустрічаю комбайнера, котрий так слідкує за собою. Він точно приїхав здалека, бо місцевих я добре знаю.

- Слухай, дівчинко, іди додому, не заважай працювати, - говорить поблажливо, наче до нерозумної. - Мені краще знати, готове зерно, чи не готове.

- Яка я вам дівчинка? - починаю злитись, вся симпатія до нього миттю зникає. - Я жінка.

- То може ти займешся жіночими справами і не лізтимеш у чоловічі?

- У цьому полі я напевно більше знаю за вас. Скоріш за все ви попали не на те поле. Ця пшениця ще не готова до молотіння, вона зацвіте. Але мені байдуже, робіть що хочете. Це ваші справи. Потім отримаєте прочуханки.

Гордо розвертаюсь піднявши підборіддя і швидко йду. Хотіла добавити, що прочуханка буде від мого батька, але вирішила промовчати. Цьому найманому працівнику не обов'язково знати, що я дочка його прямого начальника. Тато керує усіма процесами жнив уже багато років. Робота сезонна, але гарно оплачувана.

Спиною чітко відчуваю погляд чоловіка, але не обертаюсь. Не дам йому такої радості.

Телепень, напевно недавно керує комбайном, бо вже б давно зрозумів, що ця пшениця ще не дійшла і їй потрібно хоча б декілька днів.

Через декілька хвилин чую відповідний гуркіт, комбайн знову завівся. І продовжує молотити.

Фиркаю і прискорюю хід. Звідси вже видно перші будинки, ще трішки і я буду у селі.

Моя рідна вулиця зустрічає тишею і поодиноким гавкотом собак. Як дивно не чути гомону після бурхливого багатолюдного міста.

Відчиняю хвіртку і заходжу у двір. Першим мене зустрічає мій улюбленець. Барон спочатку раз гавкає, а потім впізнає і кидається до ніг, облизує і скаче, вимагає уваги. Наш пес маленький чорно білий і лахматий. Коли ми його брали у однієї бабки, нам обіцяли великого і грізного, а виріс милий і коротконогий.

- Як ти поживаєш? Гарно тебе годують? - гладжу його і він падає на землю, наставляє животик, тому приходиться його почухати. - Я бачу, що гарно. Он яке пузо від'їв.

Іду до будинку, кидаю невеличку дорожню сумку на поріг і заходжу. Двері відчинені, значить мама вдома, можливо відпочиває. Зараз якраз полудень, спекотно. Знаходжу її у вітальні з увімкненим телевізором, де показують якийсь турецький серіал. Мама в своєму репертуарі, ніколи не розуміла її цих вподобань.

- І хто від кого завагітнів? Хто кого зрадив? - підходжу до крісла в якому вона сидить, обіймаю її ззаду за шию.

- Ох, Настя? - обертається, а потім підскакує і міцно обіймає. - Як ти тут? Чим приїхала? Я чекала тебе завтра.

- Знайомий їхав через наш район, підкинув, - розповідаю, відпускаю її і присідаю на сусіднє крісло. - Полем трохи пройшлась. Ледь під комбайн не потрапила.

- Що? Як це сталось? - від хвилювання округлює очі мама.

Лише зараз розумію, що звучить це не так весело, як мені здається.

- Просто хотіла відпочити, прилягла, - знизую плечима. - А той чолов'яга вирішив якраз в цей момент пшеницю молотити. І де батько їх набирає? До речі, де він?

- У полі, як завжди. У них якраз сезон, то він іноді навіть ночувати не приходить. Їх багато, а він один.

- Хай би взяли ще когось, - хмурюсь. - Невже начальство не розуміє, що одному важко справлятись? Усе контролювати, за усім слідкувати.

- Батько сам відмовляється. Ти ж знаєш, який він у нас. Хоче заробити чим більше, сім'ю годувати ж треба. А напарнику треба частину зарплатні віддати.

- Ну, відтепер буде легше. Навчання позаду, - промовляю весело і підводжусь. - Я диплом вже отримала. Відпочину у вас трішки і поїду у столицю. Я вже декілька резюме відправила, чекаю відповіді. Сподіваюсь, роботу знайду.

- Знайдеш, - мама теж встає, кладе руку на моє плече. - Ти в нас розумничка і так стараєшся. Ходімо, Настю, я тебе нагодую. Ти напевно голодна з дороги.

- Є трохи, - посміхаюсь і прикладаю руку до живота, котрий гуркоче.

Йдемо на кухню і мама годує мене борщем і салатом з огірків та помідор. Вона гарно готує і я завжди любила її страви. Шкода, сама я до цього таланту не маю, або може просто не дуже хочу для себе однієї готувати.

- А де малі? - запитую смачно поївши.

- На річці, як завжди, - зітхає мама, забирає тарілки і йде до раковини, починає мити. - Як тільки школа закінчилась, лише там пропадають. Додому загнати неможливо. Допомагати не хочуть, лише веселощі в голові.