Читати книгу - "Холодні дні перед канікулами, Юрій Гадзінський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
— Нат, тут цей... Поговорити треба.
Валик впевнено взяв мене під лікоть та відвів до нашого потаємного місця на розі шкільного коридору.
— Ну? Що? — Нервово спитала я. Після ранкової розмови з дідусем мені стало дуже страшно.
— Ну не тільки ми бачили цей сон... Про падаючу фігню надворі, Юля Кареліна і брат її старший теж, Іван. І Ромашка. Теж бачили.
— А ти що, всіх знайомих розпитував?
— Ні. Ви коли вчора з Іринкою пішли додому, я гуляти пішов як зазвичай. Тільки на Тир прийшли не всі, дуже мало хто був. Ти ж нас знаєш, ми в будь-яку погоду збираємося, а вчора навіть старшаки не прийшли.
Звичайно, Валик пішов гуляти після уроків. Він віднедавна достатньо часу проводив з не дуже хорошими хлопцями та дівчатами, всі вони регулярно “зависали” в маленькій будівлі покинутого тиру, що знаходився майже відразу за моїм будинком. Мене теж запрошували. Сьогодні на першому уроці я сіла з ним і розповіла про сон. Те, що таку ж картину уві сні бачила моя сестричка — змінювало багато. Вчора я ще тішила себе тим, що то просто збіг. Але три людини не можуть бачити один той же сон. Та й дідусь...
— Приходьте сьогодні з сестрою на Тир о четвертій. Ми всі збираємося, обов'язково прийди!
Я кивнула. Якось так вийшло, що ми тримали всі наші розмови на цю тему в таємниці від інших у школі. Сьогодні вже було набагато більше шуму в коридорах. Активніше проводили свої уроки вчителі. Наростало відчуття тривоги. А ще сильно погіршувалася і без того жахлива погода. Хуртовина била в обличчя морозом. Пам'ятаю, іноді тато жертвував своєю роботою і відводив нас до школи особисто. А зараз я йшла сама, борючись із сильним вітром.
— Я прийду Валик. Тільки не відсідай від мене сьогодні, окей?
* * *
Двері до дідусевої кімнати були щільно зачинені. Щось відбулося. Я міцно тримала маленьку руку сестри і дивилася на двері. Коли з кухні пролунав голос тата, здригнулася від несподіванки. Зазвичай батьки в цей час ще на роботі. І зазвичай двері в дідову кімнату злегка прочинені.
— Нато, Іринко, це ви?
— Так... Таа.. а що з дідусем?
Батько швидко прийшов з кімнати. В руках він тримав наш сімейний альбом.
— Йому стало погано дуже сьогодні вранці, мама відвезла його до лікарні. Мені навіть довелося роботу прогуляти. Не турбуйся, доню. Я приготував обід. Після нього ти підеш робити уроки. Я тебе люблю.
Кивнула. Неслухняними руками стягла рюкзак, притулила до стільця в своїй кімнаті. Після обіду в повному мовчанні я взяла під руку сестричку та відправилася на зустріч. Мені страшно залишати її тут. Саму.
* * *
— Отже, хлопчики й дівчатка. Виходить, не я один помічаю, що навколо відбувається це.
Іван навчався в дев'ятому класі. Він був вище і сильніше своїх однолітків, багато грав у футбол та баскетбол. Він постійно говорив вульгарні речі і голосно сміявся. Сьогодні — ні.
— Нато, Валик говорив, що ви з сестрою теж бачили сни. Про падіння чогось у дворі між будинками.
А це Юля. Моя однолітка з паралельного класу і сестра Івана.
— Так — Швидко закивала — А ще батьки поводяться дивно. А у вас?
Тут, в покинутому тирі, було так само холодно, як і на вулиці. Іван притягнув дряхлу дошку, зібрав якесь сміття і розпалив невелике вогнище. Дивно, що весь цей мотлох не покрився інеєм.
— Я вночі встав до туалету і побачив, як мама стояла біля дзеркала і піднімала то одну руку, то іншу. Повністю гола.
Ромашка був однолітком Ірусі. Він опустив очі. Велика хутряна шапка, здавалося, стискала його голову. Іван хмикнув. Інші навіть не посміхнулися. Ніхто й не подумав пожартувати.
— Бабуся наша кричати починала ні з того, ні з сього. І очі в неї такі ставали... скажені. Потім так само різко заспокоювалася. Тато з мамою ніяк не реагували — Юля обняла себе за плечі.
— А наш дідусь зник — Продовжила я — Просто зник. Він хворів, ви ж знаєте, часто різну маячню говорив, але був добрим. А сьогодні вранці мені сказав, щоб я тікала з Ірою із дому, що хтось вже поруч. Зі школи повернулися — дідуся немає. Двері до кімнати закриті. Усім все одно. Тато сказав, ніби дідуся до лікарні відвезли. І все. Більше навіть не згадують, нічого не говорять.
Валик зітхнув:
— Мені страшно вдома. Батько і мама постійно дивляться на мене. Я боюся їх.
Ми сиділи навколо “багаття” і мовчали. Іруся нічого не запитувала, просто притискалася до мене. Незвично серйозний Іван курив. У компанії хлопців мій страх трохи відступив. Я думала. Валик крадькома дивився на мене. Розгублений.
— Ми не можемо довіряти нашим дорослим. Щось сталося... Батьки, вчителі...
— Ті з учителів, хто поводився дивно в понеділок на уроках — живуть в нашому районі, точно — По-своєму продовжив мою думку Іван — Хтось зв'язувався з родичами? Друзями? Хто не живе тут?
Через постійну хуртовину інтернет працював погано, а то й зовсім зникав на кілька годин. Я не списувалася з друзями ще з недільного вечора. Можна хіба що зателефонувати дядькові Павлові...
— Не те говоримо. Треба з самого початку. Давайте оглянемо місце падіння. Там повинно залишитися хоча б щось — Запропонувала Юля. Я підтримала. Ідея здалася хорошою.
Почало сутеніти, коли ми підійшли до дитячого майданчика. Снігопад трохи заспокоївся. Чи то двірник дозволив собі лінуватися, чи ще щось, але йти було складно. Попереду брів Іван, як найстарший. Слідом Юля, Валик. Я, Іруся. Замикав ланцюг Ромашка з палицею в руках. Я зупинилася і подивилася в бік нашого будинку, на четвертий поверх. У більшості вікон не горіло світло. У нас теж. Іван діловито досліджував грунт під товстим шаром снігу біля гойдалок та пісочниці. Я обняла сестру:
— Скоро підемо додому. Мамі з татом нічого не говори, все як завжди і все нормально. Добре?
— Угу.
І тут голос подав Іван:
— Дивіться-но, сюди!
Він нахилився і підняв з землі щось схоже на обпалений вуглик... Шматок металу нагадував підкову.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодні дні перед канікулами, Юрій Гадзінський», після закриття браузера.