Читати книгу - "Так мало часу..., Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

— Можеш не напружувати свою уяву у пошуках пояснень щодо подій. Я — Янгол Смерті. Через твою легковажність виникла помилка і одна душа потрапила до твого тіла. Вважай це розплатою за необдуманий вчинок. У тієї душі є нагода дізнатися про те, що саме до сих пір утримувало її на землі. Якщо не зможеш допомогти у цьому, приходь на це ж саме місце.

— Що буде з душею? — тільки це і записав, бо намагався не поїхати глуздом від почутого.

— Вибач, але це тебе не стосується.

Вісник смерті зник, залишивши мене з думками один на один. Що це взагалі було? Янгол Смерті? Я не вживав алкоголь. Що може утримувати душу? Хто знає що! В голову почулось: 

— Я все чую, вибач за незручність.

— Почувайся як вдома, — невдало пожартував. — Що ж, я можу теж тебе чути, якщо це не гра моєї уяви. Зараз я на межі безумства, але продовжуй.

— Павло я.

— Андрій, приємно, мабуть. Що мені з тобою робити? Тіснувато вдвох бути в одному тілі.

Намагався зрозуміти, що робити. Ходив вулицями рідного міста. Присів на лавку.

Намагався зрозуміти, що робити, адже думки розбігались у різні боки, як птахи, що злетіли з гнізда. Ходив вулицями рідного міста, минаючи знайомі вітрини і старі будинки, які пам’ятали ще моє дитинство. Присів на лавку, спостерігаючи за людьми, які поспішали у своїх справах, і раптом відчув, як утихає шум навколо.

Як грім серед ясного неба, переді мною виникла циганка. Її постать виглядала так, наче вона з’явилася з іншого виміру — кольоровий шарф майорів на легкому вітерці, а очі, темні і загадкові, немов глибокі колодязі. Тільки хотів встати та піти, та вона миттєво опинилася біля мене, притиснувши своїми колінами мої, і я знову сидів на лавці. Неприкаяність, яка охопила мене, зникла. Циганка, наче в душу мені дивилась, здавалася здатною розгадати всі мої страхи і бажання, які я ретельно ховав від оточення. Я відчув, що мої думки стали відкритою книгою — чи була вона просто вуличною ворожкою, чи щось більше?

— Знаю, що сталося. Тобі варто з’ясувати як помер той хлопець, душа якого в тобі зараз. Це і буде розгадкою.

Вона швидко пішла. Так, мабуть, злякалась моїх питань. Гадав, що вона розкаже більше. Якість блискавичні події, що потребують таких же рішень.

— Павло, що з тобою сталося?

— Не пам’ятаю, — безвтішно відповів.

— Добре, де ти жив? У тебе є, вибач, були батьки? — намагався допомогти.

— Не пам’ятаю.

Що ж мені робити? Дайте хоч якусь підказку! Ці слова лунали в моїй голові, коли я опинився в ситуації, що починала нагадувати мені гру, квест, від якого ніби відразу захотілося втекти. Мені здавалось, що всі орієнтири втрачено, а рішення все далі і далі. Мозок кипів від напруги, ніби велике колесо, що обертається без перерви, і я не знав, як знайти вихід. В моменти сильного стресу, як завжди, фізичні рухи стають автоматичними, і мої ноги самі принесли мене до лавки, де я сподівався знайти хоч краплю розради.

Чоловік, що щойно сидів там, різко встав і пішов, залишивши за собою газету, яка, здавалося, волала про допомогу. Жирний заголовок «Аварія!» врізався мені в очі, немов миготливе світло в темряві. Його зміст обіцяв велику порцію інформації — можливо, саме те, що мені потрібно, аби зібрати докупи свої думки і спробувати знайти план дій. Я взяв газету в руки, і, мов та головоломка, що чекає на своє вирішення, став жадібно вчитуватись у кожне слово, сподіваючись, що тут приховані відповіді на мої запитання. Як у квесті, де ключ до виходу —підказка, що її всі шукають. Своєрідне сподівання, як нитка, вирувала всередині мене, ваблячи далі за рядки тексту, що могли змінити все.

— Це моє фото, впізнаю, — промовив Павло.

— Була аварія, ти врятував дівчину, але сам загинув. Герой нашого часу. Ти це хотів дізнатись?

— Можливо. Не певен.

— Ти вже хочеш покинути моє тіло? — мав надію на це.

— Не можу, щось тримає, — я відчув відчай Павла і пронизливий біль.

— Можливо підемо до батьків?

— Ні, погано мені, не витримаю.

— Так, ти врятував свою подругу Віку, — перечитував уважно статтю.

— Дівчина?

— Ні, написано, що подруга. Ходімо до неї.

Подруга Павла, Віка, жила зовсім неподалік, у тому ж районі, де завжди проходили їхні прогулянки та розмови. Чи була це випадковість, що їхні шляхи так тісно переплелися? Вона часто думала про це, але зараз, в часі гіркоти втрати, їй було байдуже. Вікін світ став абсолютно чорним, і тиждень горя перетворився на безкрайню пустелю розпачу. Вона кохала Павла — це почуття було глибше, ніж будь-яке інше. Та його раптова смерть від удару машини була, ніби удар блискавки, що розділив її життя на «до» і «після».

Того фатального дня небо тяжило чорними хмарами, а гроза обіцяла лихо. Віка не могла відчути нічого, крім передчуття біди — вона почувала, що щось погане має статися. Напередодні їй снились дивні, тяжкі сни, які переплітались з реальністю, і тепер вона згадувала їх з жахом. Схоже, всесвіт уже тоді намагався попередити її про той фатальний момент, коли вона втратила найдорогоцінніше. Тепер її серце наповнювалося болем, адже всі спогади про спільні вечори та радісні моменти раптом перетворилися на відлуння, яке не вщухало.

Залишилось багато питань ніж відповідей, бо душа так і залишалася в мені. Янгол Смерті вже чекав на старій дорозі. У думках вже прощався з Павлом. Він мені був чужою людиною, але він побував у моїй шкірі в прямому сенсі. Я почув крик у голові:

— Стій! Зрозумів! Це Віка! Не встиг їй освідчитися у коханні.

— Серйозно? Лише це тебе утримувало весь цей час?

— Коли покохаєш, то все зрозумієш.

Ми помчали на моїх ногах до Віки. Я обійняв її, вона все розуміла. Розповів все, про що просив мене Павло. Я був наче перекладачем для них. Минали година за годиною, але часу було обмаль. Вони не могли наговоритися. Важко було їх зупинити ,але ми мусили прямувати на стару дорогу.