Читати книгу - "Незнайомка у смарагдовій сукні , Тетяна Олiйник"

Чоловік подивився на годинник, було ще рано. Він так і не закінчив роботу, але ж сьогодні має здати відкоригований текст замовнику.

Тарас поставив чайник і зробив міцну каву, щоб зігнати залишки дрімоти. Повернувшись в улюблене батьківське крісло, неабияк потерте від часу, він зайнявся справою.

Після сновидіння залишився приємний післясмак. Зустріч із НЕЮ наповнила його силами і бажанням творити. Виправляючи чужий текст, Тарас ніяк не міг забути прекрасну незнайомку. Здавалося, що вона незримо присутня поруч. Натхненний нічною зустріччю, автор вирішив записати сновидіння, щоб не втратити спогад про НЕЇ. Він так заглибився в роботу, що не помітив, як слова склалися в чудову історію.

День за днем він продовжував писати роман про загадкову дівчину в смарагдовій сукні. І з нетерпінням чекав ночі, щоб знову зустрітися з НЕЮ.

Нарешті, книга була майже готова. Тарасові залишилося дописати останні кілька глав свого роману, але він ніяк не міг винайти гідне закінчення.

Наближалася чергова ніч. Письменник із нетерпінням чекав зустрічі з дівчиною в смарагдовій сукні. Він ліг на диван і прикрив очі. Не помітивши, як провалився в сон, Тарас раптом почув, як ВОНА кличе його на ім'я.

— Тарасе? Тарасе?

Це був перший раз, коли прекрасна незнайомка заговорила з ним.

— Хто ти? — запитав чоловік.

Вона підняла свій злегка кирпатий носик:

— Я твоя муза! — гордо заявила вона.

— Муза? Це ім'я таке?

Вона дзвінко розсміялася:

— Який же ти дурний! Муза — в сенсі натхнення!

Тарас здивувався.

— Зачекай-но... А подружки Фортуни в тебе випадково немає?

— Навіщо тобі фортуна, Тарасе? У тебе ж є талант! Не можна мати все й одразу.

Письменник гірко усміхнувся:

— Одним талантом ситий не будеш...

Муза підійшла ближче і, зачепивши його за плече, зазирнула в очі.

— Саме завдяки таланту ти досягнеш успіху.

Він похитав головою:

— Твої б слова та Богу у вуха!..

— Бог уже дав тобі інструмент для досягнення мети. Далі все залежить від тебе.

— Саме так, від мене... А я справжнісінький невдаха.

— Чому ж ти так вважаєш? - здивовано запитала дівчина, змахнувши довгими віями.

— Мої книжки нікому не потрібні. Я отримую відмову за відмовою від видавництв. За п'ятнадцять років письменництва не маю жодної надрукованої книжки. Як, на твою думку, це назвати?

Муза обійшла навколо і присіла в його робоче крісло. Вона глянула на монітор, де він залишив недопрацьований текст замовника.

— Вочевидь, тебе пригнічує чужий успіх?

— Я не заздрю. Але на їхньому тлі здаюся собі ще більше нікчемним.

Муза загадково посміхнулася.

— Послухай, Тарасе, ти думаєш, як довго читачі пам'ятатимуть цю книжку та її автора?

Він лише знизав плечима у відповідь.

— А я скажу тобі: вони забудуть його одразу ж, перегорнувши останню сторінку. Але глибокі, вдумливі твори запам'ятовуються надовго.

— Мої вдумливі, як ти кажеш, романи нікому не потрібні. Усі хочуть друкувати про секс і коханок, тому що це краще продається.

— Я зараз говорю про читачів. З видавцями в мене буде інша розмова, — дівчина суворо зсунула красиво окреслені брови.

— Що ж ти мені пропонуєш?

— Не здаватися. Надсилай свої рукописи до видавництв знову і знову!

Тарас підскочив з дивану, на якому сидів.

— Ні, ти не розумієш! — заперечив він.

Муза запитально підняла брову:

— Ти в цьому впевнений?

Він схопився за голову і відчайдушно вимовив:

— Який сенс намагатися пробивати лобом стіну? Ну не вписуюся я в рамки теперішнього часу, що тут поробиш?!

Дівчина поблажливо посміхнулася.

— І тiльки-но?!

— Це головне, що заважає мені заявити про себе.

Вона грайливо схилила голову набік:

— Загорни свої високі ідеї в обгортку, що краще продається, тільки й усього!

Він хмикнув:

— Легко сказати! Чи ти радиш мені поступитися моїми принципами? Зламати себе — це плата за успіх?

Муза встала зі столу і підійшла до Тараса. Побачивши її так близько, він затамував подих. Вродлива дівчина, сама досконалість, стояла поруч із ним і посміхалася.

— Якщо ти послухаєш мене, і зробиш як скажу, то на тебе чекає довгоочікуваний успіх.

Чоловік насторожився.

— І що ж ти попросиш натомість?

Вона дзвінко розсміялася.

— Вже не твою душу, це точно! Ти мене не за ту приймаєш!

— Тоді що ж тобі, духу, може бути потрібно від мене, людини?

— Мені потрібен твій роман.

— Роман? Який саме? І навіщо? — усе ще дивувався Тарас.

Вона уважно подивилася на нього своїми зеленими очима, в яких відбилася мудрість.

— Той самий роман, який ти ніяк не можеш закінчити.

— Що? Звідки тобі про це відомо? — схаменувся Тарас, адже в тій книжці писав про своє кохання до прекрасної незнайомки в смарагдовій сукні.

Він зніяковів і опустив голову.

— Як ти сама сказала, роман ще не закінчений, — тихо зізнався письменник.

— Ти закінчиш його дуже скоро. А потім відішлеш на конкурс "Коронація слова". Обіцяй, що зробиш це?

— Куди?!  Це ж божевілля! Та там мій рукопис навіть читати не будуть, відкинуть як непотрібний мотлох! Журі заангажоване, а переможців обрали заздалегідь.

— І все ж ти її відправ, як прошу. А я подбаю про решту.

Говорячи це, Муза поклала свою долоню на його руку і від її дотику серце Тараса зробило перекид. Невже це дивовижне видіння торкнулося його? Чоловік уже й забув, коли торкався жінки. Прекрасна дівчина запитально дивилася на нього і чекала відповіді.

— Ну добре... Якщо ти просиш... Я зроблю це для тебе.

— Ось це вже інша розмова! — усміхнулася вона і розтанула в повітрі.

За мить Тарас прокинувся. Він озирнувся на всі боки, подивився в крісло, але Музи ніде не виявилося. Однак нічна розмова не згладилася з його пам'яті. Автор зробив кави у свій улюблений кухоль, з усмішкою згадуючи нічну гостю. Потім потер сонні очі й сів за роботу. Звідкись узялися ідеї й натхнення било ключем. Не піднімаючи голови, Тарас дописав решту розділів. Фінал вийшов дивовижним. Автор залишився задоволений своїм творінням.