Читати книгу - "Відлуння з минулого, Ольга Іваненко (Ольга Джонс)"

Ліза з Анею цього вечора трохи затрималися на полюванні. Через помилку Ані їм довелося відправитися за спалену землю, яка розтяглася, мов річка, на багато кілометрів. Здавалося, тут проповз гігантський вогненний черв'як, залишивши за собою землю, на якій нічого не росло.

Тут рідко блукали мисливці, хоч до її іншого боку добігти можна було за хвилину. Але сховатися тут було ніде і був ризик стати здобиччю.

— Клади цього гіпертрофованого кроля у пакет, та мерщій додому! - скомандувала Аня, переможно підняла тушку, вагою не менше п'яти кілограм, і простягла подрузі.

— Мабуть, браму вже зачинили на всі засуви, не дочекавшись нас.

— Якщо зволікатимемо, ми цього не дізнаємося.

Ліза швидко запакувала їх здобич і поквапилася за спритною подругою.

Ходити вночі вулицею, та ще й за межами випаленої землі було безумством. Здавалося, шансів повернутись додому в них майже нема. Але дівчата про це не говорили.

Ліза намагалася озирнутися довкола, але було надто темно.

За будь-яким обваленим будинком, або деревом, міг чатувати хижак. І зараз дві подруги ризикували стати обідом для якогось голодного звіра, яких розвелося так багато, що назв їм не придумали. Лише, розділяли за способом пересування. Тому, була в них гидота, що повзе; гидота, що крадеться та гидота, що літає.

Найбільше Ліза боялася повзючих гадів. Ці хижаки, були схожі на жирних лисих мурахоїдів, що повільно пересувалися на шести лапах. Вони мали паралізуючу отруту, якою обпльовували жертву. Після чого повільно поїдали свою здобич, яка все відчувала, але не могла втекти.

Ліза йшла за Аннею і весь час оглядалася, намагаючись розглянути щось у темряві. Їй здавалося, що за ними хтось спостерігає. Але її слух не вловлював жодних сторонніх звуків.

Так вони підійшли до їхньої головної перешкоди.

— Доведеться бігти, — притискаючись до величезного дерева, скомандувала Анна. - Головне, не спіткнутися і не впасти. Тут не більше ста метрів. Ми маємо впоратися.

— Звичайно, — з іншого боку визирнула Ліза. – Рахуємо до трьох? Один, два…

І вони побігли. Лізі здавалося, що вона знаходилася зараз у моторошному сні, де, коли намагаєшся рухатися швидко, ледве ворушишся.

Їй було страшно. Вона намагалася якнайшвидше дістатися знайомої ділянки, де знала кожну вулицю. Там, якщо не пустять ці гидоти, вона знає, де провести ніч.

Ліза згадала квартиру, яку знайшла у поваленому будинку. На диво, вона добре збереглася. Мабуть, мало кому спадала на думку ідея відвідати будинок, який наполовину поринув у болоті.

Несподівано щось липке й пухнасте торкнулося її руки.

Ліза скрикнула.

Наступної миті її тіло відгукнулося моторошним болем. І довкола стало темно.

*****

Ліза сиділа за столом у залитій сонцем кімнаті і дивилася на брелок, який не давав їй спокою.

Так хотілося набрати номер Дімки та сказати все, що вона про нього думала. Але не можна. Дівчина не може бути нав'язливою, то бабуся вчила.

Треба було вигадати іншу ідею, щоб набрати його номер. Чи варто було ризикнути?

— Лізо, їсти! — Покликала бабуся.

Довелося піднятися і піти на кухню, звідки так смачно пахло котлетами.