Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

У двері постукали. Їй здалося, що гупали кулаками – хоча в цьому не варто було сумніватися. Все можливо. Карро поспішила відчинити, поклавши руку на ефес кинджала, який завжди носила з собою, і  не встигла вона відступити, як у кімнату влетів командир, зачепивши її плечем. Стримавши подив, вона одразу нахмурилася. Командир подивився на неї пильно, невдоволено хмикнув собі під ніс і пошкутильгав до її шафи. На ньому був звичайний одяг сумного міського жителя, але велетенські роги псували всю картину. Карро механічно доторкнулася до своїх – її роги ледве виглядали з-під волосся, і вона підтиснула губи, втримавши криву посмішку. Фаону не подобалося, коли вона протестувала, кривила губи або зневажливо зітхала. Все, що належало їй, його дратувало.

Її легка посмішка нагадувала йому посмішку янгола. І це було дуже дивно.

Карро не подобалося це порівняння, особливо, коли його виголошували на все пекло, а демони далі передавали плітки про неї, ніби вона взагалі не демон і не має права бути ним.

– Ти нікуди не збираєшся? – демон відразу напав на неї, підійшовши дуже близько й схопив за плече, заглянувши їй у вічі. – Карро, невже ти забула про завдання? Твоє персональне завдання.

Карро не втрималася, скривилася і відступила від нього, заховавшись за столик, який хотіли викинути як непотріб, але вона забрала його собі. Кожна річ у кімнаті була їй дуже дорога, ніби частинка душі, яку колись відібрали та замінили чимось темним і ненависним.

— Пам’ятаю, — вона провела пальцями скрізь пасма волосся й упевнено кивнула. Відповідь Фаону не сподобалася: темні, як беззоряна ніч, очі впилися в неї, і демон насупився, продемонструвавши здорові ікла.

— А здається, що ні. Не забувай, Карро, з ким ти розмовляєш. Чи давно не відбувала покарання? — Фаон наближався, усією своєю величчю тиснув на неї, і вона зрозуміла, що тремтить від спогадів, болю та протесту, який лився отрутою з губ, але здолати свою волю й силу відібраної душі вона повністю не могла. Карро добре пам’ятала, скільки болю принесла непокора минулого разу — після того її більше не випускали просто так із пекла. Але вона більше й не планувала жодної втечі. Сліди батога ще досі біліли тонкими лініями на її спині.

— Ніколи не забувай, хто ти, Карро. Ти демон, тож поводься, як належить демону, і тоді твоя доля зміниться.

— Я пам’ятаю і зроблю все, що потрібно, — здалася вона, опустила погляд і тремтячими руками обхопила свій стан. Демон підійшов ще ближче й змусив її підвести очі, вхопивши чорними руками за підборіддя.

— Не змушуй мене бути грубим, Карро, — Фаон дивився на неї своїми чорними очима, рогівка яких увібрала частину зірок, і відштовхнув її до стіни.

Карро вдарилася спиною й стримала крик, що застряг ненавистю між навіки стиснутих зубів. Майже відразу вона підхопилася та встала на ноги одним стрибком, випрямивши спину, яка вже боліла від напруги.

— Так добре, Карро. Твоя лють прекрасна, зосередься саме на цих відчуттях, і ти почуєш подих пекла, якого так боїшся, — Фаон відступив, але через хвилину знову підійшов до неї. Між ними залишився лише низький столик із чашками та крихітними блюдечками.

Вона насправді боялася пекла. Постійно відчувалася лють тисяч демонів, які наповнювали пекло своєю енергією та черпали її, коли вступали в протистояння з янголами. Для Карро повністю відкритися пеклу було важко, сила, ніби важко зітхаючи, кружляла біля неї шматками попелу. Крик, крок, нав’язливий стогін — але вона не реагувала, тримаючи всі свої сили при собі, а тому дуже часто програвала іншим демонам під час тренувань.

У серці знову заграла пітьма, страшна пітьма, яка тягнула її до звичного образу демона. Карро не відводила погляду від обличчя демона, схоплюючи кожен подив та емоції, які, до речі, було дуже важко розпізнати — демони показували лише лють, ненависть та все те, що недолюблюють у них янголи: ці жахливі посмішки та гра без правил.

Демон, навіть із пошкодженою ногою, виглядав вражаюче. Ним захоплювалися всі молоді демони. Він був їхнім наставником, а для неї — справжнім катом. Карро не втрималася, відвела погляд і опустила його до підлоги. Маленька кімната здалася їй ще меншою.

— Ти все зрозуміла? — вимогливо запитав Фаон.

— Так, — чітко відповіла вона, хоча подумки сказала собі, що нічого в цьому світі не розуміє й, мабуть, не хоче розуміти. Вона ще раз кивнула, щоб він точно зрозумів, що повторювати більше не потрібно.

— Я віддам тобі список людей, до яких ти мусиш завітати. І запам’ятай, Карро, я не буду жартувати та покривати твою непокору знову. Якщо з цим простим завданням не впораєшся, то я вже говоритиму з генералами. Може, тобі не місце у війську взагалі? — він посміхнувся своєю кривою посмішкою й показав Карро жовтуватий папірець, на якому чітко написав імена та адреси, куди вона має прийти й забрати душі.

Вона взяла його майже тремтячими руками й стримувала біль — цього вона також не хотіла. Якщо не воїном, то куди її можуть відправити, вона не знала і не хотіла знати, бо було очевидно, що майбутнє буде в сто разів гірше, ніж є сьогодні. А життя Карро любила всім серцем і намагалася знайти хоча б частинку світла та тепла в гарячій безодні. Але вогонь пекла не давав тепла — він руйнував і без того зруйнований дух, обпікав пальці, коли хтось намагався до нього доторкнутися.

— Я маю просто забрати їхні душі? Це була угода? — Вона уважно подивилася на імена, майже не бачачи букв, від тривоги все розпливалося перед очима.