Читати книгу - "Сестри-вампірки 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я б нізащо у світі на таке не наважилася, – прошепотіла Дака на вухо сестрі. – Тато ж не знав, якими саме вампірськими якостями йому доведеться пожертвувати. Добре, що в нього просто зменшилася світлочутливість і зубожіли деякі надсили. Цілком могло статися так, що він більше ніколи не зміг би літати. Хіба це було б життя?
– А я на все готова заради кохання, так само, як і наш татко, – мрійливо промовила Сільванія. – Не розумію тільки, чому нікому не спало на думку захопити на весілля цифровий фотоапарат. Що ж це за весільні фотографії, якщо на них не видно нареченого!
– Що ж тут незрозумілого, тоді цифрових фотиків і в заводі не було. Фотоапарати були дзеркальними, а якщо вампіри не віддзеркалюються, то й засняти їх було неможливо.
Сільванія зажурено кивнула. На неї завжди навіювала смуток світлина, де поруч із мамою стояв чорний костюм, а в повітрі над ним висів циліндр. Уже на її-то весільних знімках такого точно не буде. По-перше, вона – напіввампір, а отже, її видно у дзеркалі, хоч і трохи розмито. По-друге, вона-то обов’язково простежить за тим, щоб на святі було вдосталь цифрових фотоапаратів.
Заплющивши очі, Сільванія уявила свою весільну сукню. Вона неодмінно буде кремово-білою, з мереживом і шелесткими рюшами, підперезана темно-червоною стрічкою. На голові у Сільванії буде фата з найтоншого шовку, і в найбільш зворушливий момент наречений підніме її, щоб поцілувати… Тут, щоправда, була маленька проблемка. Ні-ні, з вибором туфель вона ще як-небудь упорається. Дещо складніше знайти нареченого, який відповідав би і сукні, і туфлям! Сільванія зітхнула. Серед друзів і родичів вона мала славу експерта з любовних справ, але, якщо відверто, добре розумілася лише на тих пристрастях, що розпалювалися на сторінках її улюблених книг. Ах, якби ж познайомитися в Німеччині з якимось хлопцем і закохатися в нього по самі вуха…
– Гей, чи не надумала ти поспати? – перервав солодку напівдрімоту голос Даки. Цієї миті тато різко розвернув вантажівку, і пасажирів разом із альбомом за інерцією відкинуло вбік.
– Ой-ой-ой! – вигукнула Сільванія.
– Усе гаразд? – занепокоївся Міхай.
– Цілком, – запевнила Дака і знову вмостилася на лежанці. Вона зовсім не була проти невеличкого струсу. Але хіба можна було це порівняти з польотом над землею? Взагалі вона не розуміла, чому потрібно їхати до Німеччини на автівці, якщо можна полетіти. Ні-ні, не на літаку – вони ж не люди. Точніше, вони ж тільки напівлюди. Замість того, щоб трястися зараз у старій вантажівці, Дака воліла би полетіти до Німеччини вдвох із татом повітрям. Тим паче це послугувало би чудовим тренуванням перед великим транс’європейським польотом, до якого Дака готувалася вже давно.
Сільванія обсмикнула спідницю. Ніколи не знаєш, де натрапиш на чоловіка своєї мрії… А що, як завтра вона вийде з вантажівки, а він як уродився, стоїть і чекає на неї? І ось тоді зім’ятий одяг буде зовсім не до речі.
Вона прилягла поруч із сестрою і знову розгорнула фотоальбом.
– Дивись, наш клас!
– Ага, і всіх, до слова, видно! Ось що значить цифровий фотоапарат, – зауважила Дака.
Вони мовчки розглядали світлину. Однокласники на ній радісно всміхалися, поблискуючи іклами.
Раптом Дака відчула, як до горла підступив клубок.
– Знаєш, а я за ними вже сумую, – прошепотіла вона.
– Зате незабаром ми знайдемо нових друзів серед людей, – впевнено сказала Сільванія.
– Фу, – скривилася Дака.
Хіба знайде вона в Німеччині таких друзів, від яких у жилах холоне кров? З якими можна цілодобово слухати пісні її улюбленої групи «Криптон Крекс» або обговорювати найновіші фігури вищого вампірського пілотажу… Ну а щодо німецьких учителів, так ті напевно виявляться цілковитими занудами. Інша річ – вчителька з її колишньої школи… Та на прощання подарувала Даці товсту жовтогарячу п’явку на прізвисько Карл-Хайнц, яку дівчина сама вигодувала й виростила на одному із занять з мерзотознавства. Дака постукала по стінці акваріума, де мешкав її вихованець. Карл-Хайнц голосно пустив бульбашки, від чого у Даки знову стало спокійно на душі, так ніби вона нікуди й не виїжджала з рідної Бистрії.
Сільванія гидливо скривилася. Вона терпіти не могла цього Карла-Хайнца та й за однокласниками особливої туги не відчувала. Дізнавшись, що сестри їдуть, учителька сказала їй, що тепер уже дівчинка навряд чи буде двієчницею з вампірського льотного мистецтва. Ще б пак, адже такого предмета в німецьких школах просто немає! І вже напевне в німецьких школах немає такого гамору і безладу, як у їхній, вампірській. Одне слово, Сільванія раділа переїзду. Вона закрила альбом.
– На світ займається, – зауважила Дака.
– І я добряче втомилася, – позіхнула Сільванія.
– Boi nоар, сестричко, – пробурмотіла Дака.
– І тобі, маля, – сонно відповіла Сільванія сестрі, яка народилася аж на сім хвилин пізніше від неї самої. А оскільки дівчинка любила свою молодшу сестричку сильніше за всіх у світі, вона чудово знала, чим вгамувати її тугу за батьківщиною.
Заплющивши очі, Сільванія почала наспівувати старовинну трансільванську пісню. У родині Цепешів цю пісню дуже любили. Раніше, коли Дака і Сільванія були зовсім маленькими, тато завжди співав їм її перед сном.
Трансильваніє, ти – моя манія! Ти – мій безмір, мій ранок і вечір, Мій політ, моє серце розпечене, Ти мій дім, дорогий безкінечно… Трансильваніє, ти – моя манія!
Почувши перші нотки знайомої пісні, Дака одразу долучилася до Сільванії, і їхні голоси злились у дивному могильно-зловісному дуеті. Вітер підхопив їхню пісню й поніс сонним автобаном дедалі ближче до Німеччини, де вже розпочинався новий день.
Підозрілі сусіди
Суботній ранок на північній околиці Біндбурга був саме в розповні. Вулички сяяли чистотою і бездоганним ладом. Кожен мешканець робив яку-небудь важливу справу. Гер Маєр до блиску натирав свій автомобіль. Гер Шмідт підстригав кущі. Його дружина мела тротуар. Угодована такса, задерши лапу, діловито зрошувала тільки-но спушену клумбу.
Дірк ван Комбаст, мешканець будинку № 21, що на вулиці Ліндевег, акуратно підстригав моріг садовими ножицями. Він уже встиг підживитися тостом із зеленим сиром, позайматися йогою, повискубувати з носа волосся, що стирчало (так уже повелося – суботньою дниною він мав звичку підстригати волосся в носі), сходити в душ і набризкатися своїм улюбленим одеколоном з ароматом женьшеню і пачулі. Кращого початку дня годі й бажати! Залишилося тільки насолодитися спокоєм суботнього ранку, співом птахів і монотонним клацанням садових ножиць. Усе це тішило його навіть більше, ніж йога. «Яке блаженство», – подумав Дірк. Але блаженству судилося тривати зовсім недовго…
Із-за рогу, з деренчанням і брязкотом, з’явилась старенька вантажівка. Трохи покректавши, автомобіль зупинився… прямо перед будинком № 23! Дірк від подиву мало не розрізав ножицями свою картату сорочку. То он воно що! Отже, у нього тепер нові сусіди.
Якщо відверто, Дірк вважав, що називати розташовану по сусідству халупу будинком занадто великодушно. Це непорозуміння давно слід було знести (під час цих слів сусіди Дірка, гер Маєр і гер Шмідт, завжди кивали головами на знак згоди).
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри-вампірки 1», після закриття браузера.