Читати книгу - "Кіт некроманта , Andrii Noshchenko"

Вілдар впав на коліна, задихаючись. Закляття  було надто сильним, і його власна душа почала вислизати з тіла. Некромант зрозумів, що накоїв, але виправити нічого не міг. У цю мить Муркан, сидячи на столі, витягнув лапу вперед і нявкнув так, що звук нагадував команду. Темна енергія різко припинила рух, і червоний вогонь у котячих очах спалахнув яскравіше.

— Що ти робиш, дурна тварюко? — захрипів Вілдар.

Муркан не відповів. Він стрибнув у центр магічних кіл, облизав лапу і торкнувся нею однієї з рун. Некромант побачив, як потік енергії підкорився коту. У повітрі залунали дивні звуки — ніби сміх, але не людський. Раптом Вілдар збагнув правду. Муркан не був просто котом. Він був щонайменше рангом Ліча, а, можливо, і володарем тієї темної магії, з якою некромант грався все життя.

Кіт обвів Вілдара поглядом, сповненим водночас глузування і співчуття, а тоді повернувся до кола. Одним рухом лапи він закінчив заклинання, і з підлоги вирвалась уся та темрява, до останньої краплі. Покружлявши деякий час попід стелею, чорний туман влетів проміж ребер кота у його чорне серце і причаївся там. 

— Чорт забирай, мене надурив сраний кіт… — прошепотів Вілдар, відчуваючи, як сили залишають його.

Колись Вілдара знайдуть  маги, що відчують, як зникла одна з могутніх аур цього світу і насміляться увійти до вежі. Він сидітиме на своєму троні, нерухомий і з дивним виразом обличчя. А на столі залишаться лише сліди чорних котячих лап, від яких ще довго йтиме слабкий червоний блиск.

За сотні кілометрів від вежі, коло закинутого кладовища, стояла молода пара некромантів і про щось гарячково сперечалась. Аж раптом з придорожніх кущів вийшло щось, схоже на велетенського, чи не в пояс людині, вкритого довгими гострими шипами, кота. Зиркнувши на молодих людей своїми червоними очима, кіт лагідно замуркотів. 

 — Котику… — сказала жінка некромант. — Ти загубився? 

Кінець