Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Ранкове свіже повітря пробудило все живе до нового дня, і сонце показалося на горизонті, освічуючи всю землю навколо. Не оминуло воно і невеличкого містечка Н, що загубилося десь поміж дорогами західної України. Тихе, спокійне, майже ніде не помітне – воно було наче сонна дитина на першому уроці в школі.

Всюди і все однакове, навіть якщо воно інакше помальоване чи зроблене з іншого матеріалу. Так було і тут. Все як і кругом. Кілька будинків на п’ять поверхів, лікарня, міська рада, якась там адміністрація, школа, храм (або два) кілька великих магазинів, ще трохи менших. От і все, що треба знати про це містечко. Нічого особливого.

Колись давно тут були діючі заводи. Люди мали роботу. Йшло активне розростання міста. Було розроблено проект розбудови міста. Молодим сім’ям давали місце під будівництво житла. Все рухалося вперед. Планувалося навіть відкрити маленький аеропорт. І провести залізничну гілку, зруйновану ще під час світової війни. Хоча доцільність цих ідей була така собі. Але нехай.

Часи змінилися. І замість того всього постало дещо інше. А точніше абсолютно нічого. Бо два працюючі заводи закрилися. Відбулося маса скорочень по всіх інстанціях. І частина людей мало по малу кудись зникла. Хтось виїхав закордон в пошуках роботи. Хтось переїхав в інше місто, де були кращі перспективи. Хтось помер (і таке має місце в нашому житті). А хтось залишився. І шукав виходу як жити далі.

Так минали роки. Щось змінювалося. Щось залишалося таким самим. А щось відходило у минуле. Але єдине, що залишалося завжди актуальним – це жити. І жити треба було. Особливо у кого були діти. Або старі родичі на утриманні. Тож люди якось давали собі раду.