Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Влад прокинувся. Сьогодні, як і всі решта дні літа, він має, ой як, багато роботи. Бо якраз треба йти пасти худобу. Хлопчина цю справу любив. Це не те, що сапати.

Тим, хто живе у великому місті цього не зрозуміти. Як то так стати з самого ранку і до пізньої ночі щось робити. Вони звикли довго відсипатися. Гуляти десь до півночі. А тоді спати мало не до обіду. Але тут, де асфальту менше ніж землі (і дякувати Богу) це норма. І ця норма є частиною виховного процесу.

Владик був хлопцем тямущим. Він ніколи не шукав собі якихось проблем на п’яту точку. Не випрошував у мами гроші ні на що. Не ходив нікуди гуляти. Натомість старався завжди допомогти по господарству.

А господарство, треба сказати, тут було так нічого. Бо поруч, через паркан, жив дід з бабою. І вони як і всі старі люди, любили роботу. А вона їх. Дві-три корови, кінь, десятка півтора курей, кролі, свині. І все це на їхні старечі руки було трошки забагато. Але добре що поруч жила дочка з зятем. Тож ситуація була не така критична.

Мама Влада, Людмила – працювала в службі соц. захисту. Вона там була головним бухгалтером. Робота добра, як то кажуть, не в полі. Але цілий день з паперами, з рахунками, з різними накладними. Тато – Віталій, був спеціалістом з електрозв’язку.

У Владика ще була молодша на три роки сестра Настя. Дівчинка теж активно допомагала дідусеві з бабусею. І треба сказати, що ще й дуже гарно вчилася. Не заради оцінок. Не заради показухи. А просто справді мала такий дар. Крім того, обоє вони ходили в музичну. Владик грав на баяні. А Настя на скрипці.

Але ж зараз літо. Тож законно і логічно, і навіть просто не обхідно, трохи перемішати навчання з чимось іншим. І цим іншим була допомога батькам. Це зараз всі перетворилися на маленьких задротиків і залипають в телефонах з ранку до вечора. А ще кілька років тому це було якось зовсім не модно. Навіть дико.

Отож, Влад вже встиг поснідати і піти до стайні. Там як раз бабуся Марія уже відв’язувала другу корову.