Читати книгу - "Крізь темряву до світла, Aira Molen "

Я росла в домі, де стіни, здавалося, вбирали в себе крики й сварки, залишаючи важку атмосферу страху в повітрі. Батько часто повертався додому пізно, з запахом спиртного, що випереджав його важкі кроки. Кожен стук дверей змушував мене здригатися, а серце шалено калатало. Його грубий голос, наповнений роздратуванням і гнівом, ставав сигналом для мене: краще залишатися непомітною.

Мама, втомлена і зламана роками сварок і розчарувань, часто зривала свою злість на мені. "Чому ти нічого не можеш зробити правильно?" — кричала вона, коли я робила найменшу помилку. Вона контролювала кожен мій крок, нав'язуючи суворі заборони. Докори сипалися як град: за розбиту чашку, за неправильно застелене ліжко, навіть за те, що я надто довго дивилася у вікно.

Моя маленька кімната стала єдиним притулком. Стіни, обклеєні старими плакатами, приховували мене від навколишнього хаосу. Я часто ховалася тут, стискаючи в руках книгу. Читання переносило мене у світи, де люди могли бути добрими, а життя — справедливим. Я плакала, сховавши обличчя в подушку, намагаючись приглушити ридання, щоб ніхто не почув.

Моє серце було переповнене змішаними емоціями. Страх, що став звичним тлом мого життя, переплітався з глибоким бажанням вирватися з цього замкнутого кола болю. Однак відчуття безвиході, як важкий туман, огортало мої думки. "Що, якщо це ніколи не зміниться?" — запитувала я себе, дивлячись на самотнє світло місяця, що проникало крізь фіранки.

Вечори були найтяжчими. Саме тоді батько найчастіше повертався додому, а мама не приховувала свого роздратування. Я часто засинала, обійнявши плюшевого ведмедика — єдиного друга, який залишався незмінним з мого раннього дитинства. У темряві я мріяла про життя, де можна не боятися, де є місце для радості й тепла. Але ці мрії зникали, як ранковий туман, коли новий день приносив ті самі випробування.

Я відчувала себе немов у пастці. Кожен день був повторенням попереднього: постійний страх, болючі слова і зневіреність, що змушувала мене втрачати віру в себе. Я бачила, як мої батьки розпадаються, і як їхнє болісне існування тягне на дно всіх, хто знаходиться поряд. Моя мама, яка колись була теплою та люблячою жінкою, тепер здавалась чужою, закритою у своєму світі розчарувань. Вона вже не могла бути підтримкою для мене, хоча я так сильно цього потребувала.

У такі моменти, коли серце розривалося від болю, я згадувала свою дитячу мрію — стати кимось великим, впливовим, щоб змінити свою долю. Я не могла уявити, як це можна зробити в таких умовах, але кожна книга, яку я відкривала, намагалася дати мені надію. Я мріяла про той момент, коли покину цей дім і знайду місце, де зможу бути самою собою. Однак, кожен раз, коли я намагалася зробити крок до цієї мети, розбиті надії і розчарування повертали мене до цього жорстокого світу.

Одного вечора, коли я сиділа у своїй кімнаті, слухаючи, як знову звуки сварки доносяться знизу, я відчула, як ці стіни моєї маленької фортеці починають звужуватись. Я заплющила очі й знову мріяла, але тепер мої мрії були іншими. Я більше не мріяла про втечу. Я мріяла про силу. Силу, щоб встояти, силу, щоб знайти своє місце в цьому світі, навіть якщо для цього потрібно було пройти через біль. Я не знала, як це здійснити, але тепер не могла відпустити цієї думки.

Я піднялася з ліжка, підійшла до вікна і знову подивилась на місяць. Мої очі блищали. Я усвідомила, що ця темрява, яка огортає мене зараз, не буде вічною. Може, це і є мій час знайти власний шлях, час не здатися і не дозволити страху керувати моїм життям.