Читати книгу - "Роксолана"

головним є те, що походила вона з української землі. «Бо територія (земля) вирішує в першій мірі приналежність людини, а тим самим і дух її та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву, і, наприклад, американцям і на думку не прийде вважати не-американцем людину, котра уродилася на американській землі, хоч би ту людину навіть одразу після народження вивезли, наприклад, до Польщі й вона була там довгі літа. Так само дивиться на всіх уродженців своєї землі кожний культурний народ. Мова – се річ, яку можна зовсім забути й наново вивчити. Тому мова зовсім не вирішує про те, хто до якої нації належить» (10). Саме в цьому контексті треба говорити про українську, будь-яку культуру, національну спадщину, народну творчість, що відокремлює від інших культур. Необхідно зберегти своєрідність, завдяки чому ми ніколи не станемо частиною чиєїсь культури, а збережемо свою особистість і великі імена, що прикрасять саме нашу історію й національну спадщину. Тільки такий підхід допоможе в розгляді багатопланової фігури Роксолани.

Звали її Анастасія, але в польського письменника Станіслава Ржевуцького згадується ім'я Олександра. У відомому історичному романі Павла Загребельного «Роксолана» та Осипа Назарука «Роксоляна» ім'я головної героїні Настя.

У дитинстві дівчина здобула добру освіту. До того ж мала здібності до вивчення мов, вміння спостерігати за навколишнім світом. Це стане вочевидь в недалекому майбутньому, про яке маленька Настася й гадки не мала.

Багато спроб розповісти світу про те, якою насправді була ця загадкова жінка, призводять до невтішних результатів: жодна не може ввібрати в себе всю багатоликість цієї відомої на весь світ галичанки. Постать нашої співвітчизниці часом здається зовсім безплотною. Крайнощі, до яких вдаються автори, не сприяють створенню повнокровного образу – героїня постає перед читачем або святою, або злодійкою.

Отож звернімося до загальновідомих фактів, до літературної спадщини, які проливають світло на цю непересічну представницю слов'янського народу.

Дитинство дівчини було звичайним як на той жорстокий час. Хіба що, на відміну від багатьох батьків, Гаврило Лісовський хотів бачити доньку освіченою й не шкодував на це коштів. А Настя мала неабиякі здібності й тішила батька та матір неабиякими успіхами. Мабуть, по-дитячому відволікалась від того, що відбувається навкруги. Утім, ігри, співи, навчання в одну мить ніби перестали існувати, бо одного дня не стало матері. Чорноокі вершники захопили її разом із тими, хто марно намагався уникнути полону, смерті від хвороб на шляху до неволі. Тоді Настя й подорослішала, змушена була замислитися над своєю долею.

То були скрутні часи, коли яничари хазяйнували повсюди на українських землях. Майже кожні три-чотири роки на місто Рогатин нападали орди, знищували все на своєму шляху, грабували, вбивали й полонили всіх, хто залишився в місті й не встиг знайти порятунок у лісах. Один зі звичних набігів татар стався приблизно в 1520 році. Він збігся з визначною подією для молодої дівчини Насті Лісовської. То був день її весілля.

Світлий, радісний, сповнений передчуттям незнаного, важливого, цей день починався легко й святково. Наречений від щастя перебував на сьомому небі, хоч його батьки й не були в захваті від вибору сина. Вони хотіли для нього іншої партії. Рудоволоса попадянка здавалася їм надто бідною. Сім'я Насті теж була не рада доньчиному вибору. Батько бачив її слугою Господа, але дівчина вибрала інший шлях. Уперше в житті вона любила й це пробудження серця сприймала як дарунок долі.

Молода, як ведеться, хвилювалася. Гомін весільних гостей лише поглиблював це відчуття. Вона знала, що минав її останній день у батьківському домі, що вже зібрані речі, які мала забрати до Львова, що попереду на неї чекає загадкове подружнє життя. Дивна тривога охопила дівчину. До вінчання в церкві залишалися лічені хвилини, коли сталося неочікуване.

Десь неподалік пролунали крики. Здійнявся страшний галас, від якого всі учасники весільної церемонії завмерли. Крики пролунали ближче, гості вмить розбіглися хто куди. Настя зі Стефаном теж побігли, але з кожною миттю ставало очевидним, що їхні зусилля марні: татари були скрізь. Вони скакали на своїх конях, ганялися за людьми. Ревла худоба, спалахували стовпи вогню – то палали пограбовані обійстя. Бачачи те все, Настя зі страху знепритомніла, а коли прийшла до тями, на неї дивилися суворі чорні очі. Дівчина роззирнулася довкола. Коло неї було багато молодих жінок та дівчат. Неподалік купчилися зв'язані чоловіки, юнаки, і серед них – її наречений. То були їхні останні погляди, останнє «прости». Була на крок від щастя, стала на крок до неволі.

Полон – страшна річ, непередбачувана в нелюдській люті й очікуваній жорстокості. Усвідомлювати, що знаходишся на страшному татарському шляху, було вкрай важко. Мабуть, переляк не давав змоги прозирнути трохи далі. Те, що стала живим товаром, досі не клалося в голову. Зверталася до Бога, але не чула відповіді, тому молитви не давали полегшення. «І ще на одне не знаходила відповіді, а саме на питання, чому діти тої землі, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від татар. Чому не вони женуть татар у неволю, але татари їх?» (10). Молитися не припиняла, намагалась виглядати достойно й час від часу ловила на собі здивовані погляди яничар. Вони не мали цей непотріб за людей, але у своїх знущаннях поки не перетинали відому тільки їм межу. Бо товар треба продати й виглядати він має так, щоб зірвати найвищу ціну.

Ось і дійшли до Чорного моря. Дівчина побачила його вперше. Справило воно на неї глибоке враження. У Перекопі розбили табір. Саме туди почали приходити купці. Приходили й просили дозволу оглянути товар. Настя вже не чекала дива звільнення, як у перші дні полону. Пригадувалися розповіді бабусі про скривджених дівчат. Незабаром прийде час, коли й вона, Настася, стане однією з них.

Туреччина зустрічала полонених похмуро. Майбутнє вимальовувалося як щось цілком неминуче й жорстоке. Великий ринок вражав різноманітністю товарів, а ще брудом, що невідворотно залишався від пожеж, що траплялися тут від спеки. Вогонь знищував усе, що могло горіти. Та минав час, й ринок відроджувався, знову наповнюючись своїми звуками, запахами, знову вражаючи розмахом і різноманітністю товарів, живучи своїм життям, за своїми законами. Килими, тварини, коштовності, вироби зі срібла й золота, одяг, взуття, тканини, дрова, солома, прянощі – усього безліч.

Був тут майданчик, на якому не продавали ні туші тварин, ні коштовності, ані ароматний плов, бастурму. То було місце нескінченних мук людських – невільничий ринок. Гул його не вщухав, й не було для нього ні дня,