Читати книгу - "Пісня Часу та Смерті , Шепіт Оповідачки"

Алексіус не відчував більше спраги чи болю — лишалось лише відчуття безмежної тиші.
Таносія сиділа, підтримуючи його голову на своїх колінах і її доторки були дивовижно ніжними. Її пальці, холодні і незвичайно м’які, ковзали по його обличчю, торкаючись шрамів і ран, ніжно розтираючи їх, неначе цією ніжністю вона намагалася стерти всі болі, що залишалися від битви. Кожен її рух був таємничим, беззвучним, але так відчутно присутнім.

Її голос, схожий на м’яке шепотіння вітру, влився в його свідомість. Вона співала і її пісня була такою легкою, майже нечутною, як сама ніч. Це була пісня, якої він ніколи не чув, але вона була знайома, ніби лунала з самого глибокого куточка його душі, де народжуються всі спогади. Її голос розтікався, проникаючи у кожну клітину його тіла, звільняючи його від болю. Він закрив очі і в тому миттєвому просторі між світами, що на мить розкрився перед ним, почав мандрувати назад у часі.

В його уяві, як у калейдоскопі, з’являлися яскраві спогади — він був маленьким хлопчиком, і знову бачив себе на колінах у матері, яка ніжно тримала його за руку, її тепле обличчя. Батька, який посміхався йому з того місця, де завжди було відчуття дому. Сестри сміялися, бігали навколо нього, а брати, сильні і вперті, кидали йому дерев'яний меч. Він відчував сміх, тепло цих моментів, цей дім, де була любов, де всі були разом, де кожен рух мав значення.

Потім перед його очима розцвіли нові спогади: він бачив свою кохану, її очі, м'які, але сповнені впевненості, її усмішку, що розквітала в найперші хвилини їхньої зустрічі. Весілля, той святковий день, коли його серце билося швидше, ніж зазвичай. Він тримав її за руку і це відчуття було таким справжнім, таким живим, ніби вся його сутність була зібрана в цьому єдиному моменті. Вони стали одним цілим, він бачив її радісні очі, чув, як лунає сміх їхніх гостей, і музика, що не стихала. І ось вони разом, вони — це початок нового життя, нового світу.

І ось — первісток. Момент, коли його рука вперше торкнулася до маленької голівки сина, коли його серце тріпотіло від того, що він бачив перед собою — це була нова надія, нове життя, яке він обіцяв захистити. Цей перший погляд на свою дитину, її ніжні пальчики, що стиснули його пальці, викликав хвилю любові, яку він не міг стримати.

Алексіус посміхався, його обличчя було розслаблене від спокою, що охоплював його. Він відчував, як глибоко в його душі розквітає радість, немов квітка, котра не  мала би тут бути. Але разом з усім цим приходила й гіркота, як відлуння того, що залишалося позаду, з чим доведеться попрощатись. Усе це було як сон, який він хотів захопити і утримати, поки його тіло залишалося у світі, який швидко розчинявся в темряві.

Таносія продовжувала співати, мелодія співу ставала все більш приємною і глибокою, наче запрошення до спокою. І хоча його тіло не відчувало більше болю, його душа залишалася на мить між світами, де кожна тінь і кожен світлий спалах були лише відголоском.
Таносія мовчки сиділа, її пальці все ще лагідно ковзали по волоссю Алексіуса, ніжно виводячи кожен рух, немов проводячи його душу через невидимий перехід. Її погляд був спокійним, але пронизливим, відчувалося, що вона була не лише спостерігачем, а й частиною цього моменту, який настане після його останнього подиху.

Алексіус уже не відчував болю. Його тіло стало важким, мов камінь, серце більше не билося в його грудях, а дихання зупинилось, мов безмовний крик, що вже не досягав вух. Він, здавалось, розчинявся в темряві, що огортала його, але ця темрява була не страшною — це була ніжна тиша, що сховала його в своїх обіймах. Сонце, що вдень освітлювало поле бою, занурювалося за обрій, і тепер лише останні теплі промені танули у горизонтальній туманній далечині, віддаючи своє тепло землі, що поглинала кров і страждання. Весь світ ставав темнішим, мов би втратив свої риси, залишаючи після себе лише спогади, які вже не могли бути змінені.

Перша зоря з’явилася, наче знак, що момент настав, що Час прийшов. Небо над полем битви поступово темнішало і зорі почали розсипати своє світло, немов попіл із вогню, який вже згас. Це була не просто ніч — це була тінь, що охоплювала все і давала відчуття нескінченності. Зорі ставали свідками падіння сонця і кожна з них здавалася частиною великої картини смерті, яку Таносія виводила через свої ніжні рухи.

Вона дивилась на мертве тіло воїна, на його закриті очі та спокійне обличчя. Жінка пригорнула його голову до своїх колін, наче у обіймах, які ніколи не будуть порушені. Її голос знову защвучав, ледве чутно, як тихе шепотіння вітру серед нічної тиші.

—Θάνατος Χρόνος*, — прошепотіла вона, і ці слова звучали, немов вірш, що летів крізь час, увіковічнюючи момент.

Вона не була самостійною в своїй місії. Це був не її вибір, не власна воля, що принесла її сюди. Це був лише Час, який визначав, коли настає кінець, коли приходить її роль. Смерть була лише її призначенням, а вона — лише посланницею Часу.

Все навколо них перетворилося на тіні, мовби сама природа підкорялась цьому єдиному моменту. Нічого вже не мало значення. Лише Таносія залишалася, її холодний погляд  був сповнений таємниць, і навіть зорі не могли повністю висвітлити те, що ховалося в її очах.

Вона посміхнулась, ця посмішка була холодною, але з якимось незбагненним і тривалим сумом. Таносія продовжувала пестити волосся Алексіуса, і його тіло, тепер вже мертве, більше не страждало. Усе, що залишалося, було вічним спокоєм, вічною тишею, що огортала їх обох…

*Танатос Хронос (Θάνατος Χρόνος) – “смерть” і “час”. Це може символізувати кінець певного періоду в житті або вічність, яку не можна уникнути.
 

Кінець