Читати книгу - "Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання, Любава Олійник"

Ні, одразу дев’ять дур не могли пропасти. Не може так щастити матінці-землі.

В школі перебувати не було сенсу, тож я пішла додому, наостанок глянувши в клас. Як зазвичай, нікого.

Ні, одразу дев’ять дур не могли пропасти. Не може так щастити матінці-землі.

В школі перебувати не було сенсу, тож я пішла додому, наостанок глянувши в клас. Як зазвичай, нікого.

Вимкнула світло, вийшла в темний коридор, натягнула навушники, щоб послухати музику, але один навушник випав, тож я зігнулася і напівприсядки покрокувала до нього, рукою намацуючи гаджет на помитій підлозі. В цей час відчула, що мене придавило щось важке і живе.

— Йопт… а шоб тебе… вибачте! — прошипів голос, явно не очікуючи такого повороту подій.

— А шоб тебе… Куди преш, придурок? — не втрималася від несподіванки.

— Хто тут? З вами все гаразд? — спитав голос, і я зрозуміла, що це не просто випадкова зустріч.

— Так, вирішила полежати, ось відпочиваю. Бачу, ви теж. Лежіть-лежіть, я нікуди не поспішаю, — в незрозумілих випадках завжди краще подуркувати, ніж серйозно обурюватися.

Тіло заворушилося, і я відчула, як мене підіймають і ставлять у вертикальне положення. Що ж, так навіть зручніше.

— Ви хто? Що тут робите? — чоловічий голос тепер здавався трохи збентеженим.

Оце поворот! Я що, маю перед кожним, хто на мене навалюється, відчитуватися?

— Я, звісно, розумію, що ми з вами вже разом кувиркалися на підлозі, та ви трохи підганяєте події, — спробувала я пожартувати, приводячи себе до ладу.

— Шо? … Які події? Та хто ти в біса така? — почулися кроки, і за мить мої очі замружилися від надто яскравого світла, що ввімкнулося в коридорі.

Прокліпавшись, зиркнула напроти: до мене наближався хлопець, здається, позаминулорічний випускник. Я його пригадую, щоправда давно не бачила, хоча колись він був відмінником.

— А що ти робиш у школі? Тебе що, на другий рік залишили? Щось не пам’ятаю я такого однокласника.

Мені в кишеню за словом лізти не треба, і от тепер хлопець чухає ріпу і думає, як викрутитися. А й справді, що він тут забув?

— Все окей, мала, можеш іти, — сказав він, намагаючись здаватися впевненим.

Оце вже мені не подобалося.

— Ні, дорогий, скажи, що ти тут робиш, а то зараз покличу дядю Васю, вахтера, — я стала і склала руки на грудях, чим викликала справжню паніку в хлопця. Здається, тепер він готовий просто дременути.

— Слухай, мала, відвали. Думаєш, я не бачу, що ти запала на мене? Хочеш, щоб я тебе проводив? — дивно порухав однією бровою, вишкіряючись на всі тридцять два.

Ставало дедалі цікавіше. От чого він щось так приховує, що аж сіпається?

— Тебе як звуть, хлопче? — прийняла загрозливу позу, наче перед поєдинком. Моя цікавість розпирала, і зараз начхати, що я скоріше була схожа на бабку-пліткарку з під’їзду.

— Мала, припини цей цирк! Глібом мене звуть, я ж бачу, що ти мене пригадала, а тепер відвалюй звідси, поки…

— Поки що?

— Поки не пізно, а то можеш встряти в халепу, — сказав якось надто сумно і серйозно.

Усе, тепер точно я нікуди йти не збиралася. Мені будь-що необхідно з’ясувати усі деталі зникнення дівчат, і я все більше впевнювалася, що мій новий знайомий Гліб був втягнутий у цю справу.

Я уважно за ним спостерігала і краєм ока помітила, що він щось шукає.

— Замітаєш сліди, Глібе?

Треба було бачити цей вираз обличчя. Щелепа відвисла так, що очі ледь не повипадали з орбіт. Дівчата так роблять, коли вії малюють, а тут виявляється, що й хлопці так можуть. Він серйозно наблизився до мене майже впритул:

— Слухай, маєш дві хвилини згинути з моїх очей, інакше за наслідки не відповідаю. — Його руки взяли мене за худі з капюшоном і злегка відкинули назад.

На ногах я втрималася, і знову підійшла до нього, теж впритул.

— Глібе, — тихо по буквах промовила, пильно вдивляючись в очі, — зізнавайся, інакше закричу, що мене гвалтують. У школі, як ти вже встиг забути, є камери, тож усе з’ясується рано чи пізно.

Я повернулася, щоб іти, проте очікувала, що він мене розверне і в усьому зізнається.

І я була майже Вангою.

Не встигла ступити і кількох кроків, як мене різко розкрутив до себе обличчям. Він хотів накричати, проте стримався і поступово відпустив. Пішов до лавки, сів і обхопив руками свою голову. Там вирували справжні емоції, почесавши своє волосся, він сухо сказав:

— Тобі не можна тут бути, як ти не розумієш? Я хочу вберегти тебе. Тікай, поки не пізно.

Я натомість підійшла ближче, сіла поруч, відчуваючи, що все це — лише початок моїх пригод.

— Патя мене звуть. Бачу, ти так і не спитав би.

— Знаю. Я знаю усіх відмінників, — відповів хлопець, дивлячись на мене з легкою посмішкою.

— Чому? Чому саме відмінників? У тебе якийсь фетиш на заучок? — здивовано запитала я, намагаючись розгадати його дивний погляд.