Читати книгу - "Проблеми комунікації, Ігор Даровський"

   Кілька разів я намагався продемонструвати свої надбання ректору університету і навіть написав виняткову наукову роботу, під назвою «Біоінтерфейси та свідомість: мікроорганізми як нові суб'єкти цивілізаційного розвитку». Проте на захисті дисертації комісія з поважних професорів назвала усі мої дослідження «фейком» і замість наукового ступеня попросила звільнити лабораторію. Так нам із друзями вчергове довелося шукати нову домівку.

  Я зняв маленький будинок у приватному секторі, на околицях міста і перевіз туди усі свої бактеріологічні колонії, звичайно забравши із собою не тільки матеріали досліджень, а й прототип біоінтерфейсу. Наша велика міграція завершилася за один день, адже особистих речей у мене майже не було.

– Чому люди не хочуть нас чути? – одного разу запитали мене бактерії. Я перемістив усі колонії у величезні пластикові бокси, адже для їх росту в звичайних чашках місця вже не вистачало.

– Люди взагалі не люблять слухати, – я намагався передати їм глибину проблеми, – Вони люблять говорити. І хочуть аби чули лише їх. І чим більше вони говорять одночасно, тим менше слухають.

– Але ж ти інший? – бактерії дійсно не розуміли, – ти слухаєш нас. Поважаєш.

– Я поважаю діалог і комунікацію, а люди поважають лише силу, – я не хотів говорити погано про свій вид, але людство само збудувало між нами стіну.

– Люди слабкі. Живуть у нашому світі, – зробили неочікуваний висновок мікроорганізми.

– Це кажуть мені бактерії, які я виростив у пластиковому контейнері? – я намагався зняти напругу нашого діалогу.

– Локація не важлива, – хоча організми могли зчитувати емоційний фон, вони і досі не розуміли що таке гумор і підтексти. – Ти один з них. Вони слабкі. Можна виправити. Знаємо як допомогти.

   Прояв емпатії від них у той момент мене дуже розчулив. Я дивився на бокси, сповнені химерного життя і відчував що ми є справжньою родиною. Суспільством, в якому кожен стоїть один за одного.

– Аби щось змінити, треба змінювати всіх разом, – я посміхнувся. – Це неможливо. Люди не мають колективної свідомості.

– Ми допоможемо еволюціонувати. Ти наш друг. Подарунок другу. Довіряй.

– Хочете змінити світ? – зараз вони так нагадували мене у дитинстві. І я пишався своїми маленькими друзями, адже нарешті побачив неймовірний результат моїх зусиль.

   І я дав згоду на те, що мікроорганізми називали «подарунком», просто довіряючи їм, хоча насправді навіть не уявляв, що вони задумали.

   За кілька годин на Землі почалася жорстока пандемія. Невідомі бактерії захоплювали   мозок, перетворюючи людей, на біороботів, які хотіли лише одного: почути голос одного невідомого мікробіолога з України. Наступного дня доля людства була вирішена.   

   Ввечері я побачив біля мого будинку величезний натовп. Люди скандували моє ім’я, вони чекали лише на мене. Коли я вийшов до них, вони впали на коліна, вітаючи мене немов єдиного Бога. Повна синхронізація дій і сотні очей, що прагнули бачити лише мене.

– Тепер ми чуємо тебе! – всі люди говорили одночасно, перетворюючи фрази у монотонний беземоційний фон. Вони не рухалися. Просто повторювали ці слова, як сомнамбули. І я чув звуки, що лунали все далі і далі, гучніше і гучніше, немов усе місто, або навіть планета, зараз говорила одночасно.

   Дії й наслідки. Еволюція, яку я погодив.

   І тоді я зірвався. Втратив контроль.

– Навіщо ви це зробили? – я кричав в обличчя натовпу. Напевно це вперше, коли я дуже розізлився на своїх друзів. – Навіщо ви знищили їх?

 – Це подарунок тобі. Покращення, – один з людей вийшов вперед і я одразу впізнав ректора університету, що сміявся наді мною. Тепер за нього говорили бактерії, що контролювали його мозок. – Всі вони тепер чують. Ти ж цього хотів? Комунікація.

– Я хотів аби ми були рівними. А ви влаштували геноцид, – я дивився на людей, які посміхалися мені, але більше не були собою .

– Рівні не підкорюються. Найсильніші еволюціонують. Сильний перемагає. Ти нас так вчив, – мікроорганізми не розуміли мого гніву.

– Я просто хотів аби Вас почули…, – мої ноги стали неначе желе і я сів на землю. У той момент я хотів відгородитися від усього світу, але єдиний захист, що був мені доступний, це руки, що закривали обличчя.

– Нас чи тебе? – мікроби б’ють мене у саме серце і я починаю плакати. А люди з порожніми очима підходять і обіймають мене руками, в яких немає теплоти.

   Так я знову залишився сам в викривленій мікробній реальності. Я Бог, бактеріальна Легенда, що дав голос мікроорганізмам. Свободу волі і зайву перевагу в новому світі, який я допоміг захопити та знищити. І тепер я єдиний з людей, кому ці малюки залишили власну свідомість… хоча я зовсім про це не просив.

   Але ж друзі, мають поважати один одного, тож це цілком логічно.

 Тепер я можу жити з комфортом у будь-якій точці планети. Обирати найкращі будинки з чудовим краєвидом. Спілкуватися із тисячами людей, які будуть в захваті від кожного мого слова. Але мені не потрібна така комунікація і ця химерна увага.  Адже люди більше не контролюють себе. Вони біороботи. Величезні колонії мікроорганізмів, що мають колективну свідомість.