Читати книгу - "Лихе прекрасне , Олекса Тихий"

Він одним рухом присів. Поруч лежав череп з невеликими залишками плоті на ньому. Він підняв його до над собою, пильно вдивляючись в пусті очні виїмки.

Чи він теж шукав сенсу в житті? Можливо, думав для чого він живе? Їсть? Вбиває? Чи лиш просто існував для життя? Чи є сенс звинувачувати його в діях, якщо спонукали до них інстинкти? Зрештою, чи можна звинувачувати мене в скоєному, коли робив це в несвідомості? 

Він не наважувався дати відповідь, хоча глибоко в собі знав її. Знав, і страждав. Не через сумління. Навіть, якби його вони змогли вбити, з’їсти, пошити з нього нові торбини – це не мало б сенсу. Навіть, якби його прихистили, напоїли, дали прихисток – це також вже не мало сенсу. 

Окрім подоби, він мало чим вже був подібний до колись величної раси, що тут жила. Насправді, він і сам вже не знав чим є. І чи хтось крім нього став…таким. Хоча він нікого ще не зустрів, для нього було зрозуміло яке ЦЕ щось буде. І ВОНО буде відрізнятись від цих дикунів. 

Він повільно нахилив руку і череп упав на траву. Сам же підвівся та похапцем побіг до місця де його було «вбито». Шия ще трохи віддавала болем. Взявши рюкзак, він повільною ходою попрямував до найближчої водойми за пагорбом, де ще довго вдивлявся в віддзеркалене лице із вже звичними зеленими очима. 

Кінець