Читати книгу - "Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді"

Його друзі загинули. А він – ні.

Контузія, шпиталь, виписка. Потім – цивільне життя, якого він не хотів. Він навчився мовчати. Навчився жити без страху, без гніву, без прив’язаності.

А потім він побачив її.

Жінка стояла просто посеред вулиці, тонке пальто майже не захищало її від холоду. Вона тремтіла. Але ще більше його насторожив чоловік, що схопив її за руку.

— Пусти! — її голос був надламаний, але сильний.

Чоловік тільки стиснув її ще міцніше.

Назар не думав. Він діяв.

Рух – миттєвий і точний. Чоловік опинився на землі, глухо охнувши від несподіваного удару.

— Вона сказала "пусти", — Назар дивився на нього холодним, байдужим поглядом.

— Ти хто такий? — прохрипів той, підводячись.

— Той, хто тобі зараз зламає щелепу, якщо не зникнеш.

Чоловік вагався, а потім, щось вловивши в погляді Назара, відступив.

— Ще зустрінемось, — кинув він і зник у темряві.

Назар перевів погляд на жінку. Її губи тремтіли, але вона трималася.

— Ти в порядку?

Вона ледь помітно кивнула.

— Пішли. Тут холодно.

Він не знав, навіщо це робить. Але її очі… У них було щось знайоме. Біль, який він впізнав.

Він знав, як виглядають ті, кого розбило життя.