BooksUkraine.com » Сучасна проза » Ловець повітряних зміїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

137
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ловець повітряних зміїв" автора Халед Хоссейні. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 98
Перейти на сторінку:
шитими золотом гобеленами, які баба придбав у Калькутті[2]; зі стрілчастої стелі звисала кришталева люстра.

Нагорі були моя спальня, кімната баби та його кабінет, який ще називали «курильнею» — там постійно пахнуло тютюном і корицею. Після того, як Алі подавав обід, баба та його приятелі розвалювалися в чорних шкіряних кріслах. Вони набивали люльки — і тільки баба завжди казав «натоптувати люльку» — і обговорювали три улюблені теми: політику, бізнес, футбол. Бувало, я просився в баби посидіти з ними, але баба заступав мені вхід. «Іди собі, — казав він. — Зараз час дорослих. Почитай краще якусь свою книжку, гаразд?» І зачиняв двері, а я собі дивувався, чому в нього завжди час дорослих. Я сідав під дверима, підібгавши коліна до грудей. Сидів там іноді годину, іноді дві, прислухаючись до їхнього сміху та балачок.

У вітальні внизу була вигнута стіна з виконаними на замовлення стелажами. У них стояли обрамлені родинні портрети. Старе зернисте фото мого дідуся та короля Надіра-шаха, зроблене 1931-го, за два роки до вбивства короля: вони стоять над мертвим оленем, на ногах у них ботфорти, за плечима висять рушниці. Світлина моїх батьків з весільного вечора: ефектний баба в чорному костюмі та мама — усміхнена юна принцеса в білому. А ще було фото баби та його найкращого друга й ділового партнера Рахіма-хана: вони стоять біля нашого дому, але жоден не всміхається. Я на тій фотографії — немовля. Баба, стомлений і похмурий, тримає мене на руках, однак пальчиками я обхопив мізинець Рахіма-хана.

Вигнута стіна вела до їдальні, посеред якої стояв стіл із червоного дерева, за ним легко могли вміститися тридцятеро гостей — а що батько полюбляв екстравагантні вечірки, то так воно й бувало майже щотижня. На протилежному боці їдальні височів мармуровий камін, у якому взимку завжди танцювали оранжеві полиски вогню.

Великі скляні розсувні двері вели на півкруглу терасу, з якої виднілися два акри заднього двору та ряди вишневих дерев. Баба й Алі облаштували вздовж східного муру невеликий город: помідори, м’ята, перець і грядка кукурудзи, що ніяк не спромагалася нормально вирости. Ми з Гассаном назвали той мур Стіною кволої кукурудзи.

У південному кутку саду, в тіні локви, була оселя прислуги — скромна глиняна хатинка, де жив Гассан з батьком.

Саме там, у тій халупці, Гассан і народився взимку 1964-го, за рік після того, як моя мати померла під час пологів, даючи мені життя.

За вісімнадцять років, прожитих у тому домі, в хатці Алі й Гассана я бував хіба що кілька разів. Коли сонце опускалося за пагорби й ми завершували денні ігри, наші з Гассаном шляхи розходилися. Я, минаючи трояндові кущі, йшов у будинок баби, а Гассан — у глиняну халупку, де він народився і жив усе своє життя. Пригадую, що вона була вбога, чиста, тьмяно освітлена парою гасових ламп. У протилежних кінцях кімнати лежали два матраци, між ними — потертий гератський[3] килим з потріпаними краями, а ще триногий стілець і дерев’яний стіл у кутку, за яким Гассан малював. На стінах не було нічого, крім гобелена зі словами «Аллаху Акбар», вишитими бісером. Баба купив його для Алі під час однієї з мандрівок у Мешгед[4].

Саме в цій маленькій хижці Гассанова мати, Санаубар, народила його холодного зимового дня 1964 року. Моя мама стекла кров’ю під час пологів, а Гассан втратив свою менш ніж за тиждень після народження. Її доля, за афганськими уявленнями, була значно гіршою за смерть: вона втекла з трупою мандрівних танцюристів і співаків.

Гассан ніколи нічого не казав про матір, ніби її не існувало взагалі. Мене завжди цікавило, чи мріє він про неї, чи уявляє, яка вона і де тепер. Цікавило, чи прагне він з нею зустрітися. Чи бракне йому матері так само болісно, як мені моєї, якої я й не знав? Якось ми йшли з дому мого батька в кінотеатр «Зейнаб» на новий іранський фільм і вирішили зрізати шлях, подавшись через військові казарми поблизу середньої школи Істікляль — баба заборонив нам ходити тією дорогою, але він тоді якраз був у Пакистані з Рахімом-ханом. Ми перескочили через паркан, що оточував казарми, перестрибнули невеликий струмок і потрапили на брудний плац, де збирали куряву старі занедбані танки. У тіні одного з них ховалася група солдатів, вони курили і грали в карти. Один помітив нас, штурхнув ліктем свого сусіда і гукнув до Гассана:

— Гей, ти! Я тебе знаю!

Ми ніколи раніше його не бачили. Приземкуватий тип з поголеною головою і чорною щетиною на обличчі. Він лячно вишкірявся і косо на нас дивився.

— Не спиняйся, — прошепотів я Гассану.

— Агов! Хазарейцю[5]! Дивися на мене, коли я до тебе говорю! — гаркнув солдат. Передав свою сигарету сусідові, а тоді склав кільцем вказівний і великий пальці однієї руки. А середнім пальцем другої штрикнув у те кільце. Знову і знову. Туди-сюди. — Я знав твою мамцю, ти в курсі? Дуууже добре знав. Брав її ззаду отам біля струмка.

Солдати засміялися. Один аж кувікнув. Я просив Гассана не спинятися, тільки не спинятися.

— Яка в неї була тісненька солоденька дірочка! — приказував той солдат, потискаючи руки іншим і шкірячись.

Згодом, у темряві, коли вже розпочався фільм, я почув, як поруч схлипує Гассан. По його щоках котилися сльози. Я потягнувся, обвив його рукою і пригорнув до себе. Він поклав голову мені на плече.

— Той солдат з кимось тебе переплутав, — прошепотів я. — Він з кимось тебе переплутав.

Мені розповідали, що втеча Санаубар насправді нікого не здивувала. Люди здіймали брови, коли Алі — чоловік, який знав напам’ять Коран, — одружився зі Санаубар — жінкою, молодшою за нього на дев’ятнадцять років, прекрасною, але лиховісно неперебірливою жінкою, яка заслужено мала ганебну репутацію. Як і Алі, вона була шиїткою та етнічною хазарейкою. А ще його кузиною, тож вибір був, здавалося, природний. Та попри ці подібності, Алі й Санаубар мали дуже мало спільного, і найменше — у зовнішності. Подейкують, блискучі зелені оченята й пустотливе личко Санаубар навернули у гріх безліч чоловіків, натомість у Алі був уроджений параліч м’язів нижньої щелепи — недуга, яка позбавила його здатності всміхатися і зробила довіку похмурим. Дивно було спостерігати, як на кам’яному обличчі Алі відбиваються щастя чи сум — тільки його розкосі очі мерехтіли усмішкою або випромінювали горе. Кажуть, очі —

1 2 3 ... 98
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець повітряних зміїв"