BooksUkraine.com » Сучасна проза » Данило Галицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Данило Галицький"

114
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Данило Галицький" автора Тарас Орлик. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 57
Перейти на сторінку:
так жваво допомагав собі жестами, що ледь не зачепив по носі дядька Гордія – той відштовхнув його руку.

– Ач розійшовся, талалай! Ніби горобець крильми махає! Тартарин клятий у нього наче богатир билинний. Вигадав теж.

– Так люди казали, – почав виправдовуватися Іванко. – Я що? Я ж його не бачив, Батия.

– А не бачив, так не бреши, – відрізав Гордій, обсмоктуючи риб’ячий хребет. – Нічого за злими язиками повторювати. Вони як ті онучі на вітрі бовтаються. – Він кивнув у бік онуч, розвішаних на просушування. – Туди-сюди, туди-сюди.

Як і всі, що сиділи поблизу вогнища біля річки Горинь, був босий, але голі ноги його, забруднені мулом до самих колін, здавалися взутими в чоботи. Він не поспішав їх мити, щоб супутники не забували, хто саме добув минька до обіду. Іванко – той наловив майже дюжину раків, але яка ж це їжа, пустощі самі. Інша річ – минь у два лікті завдовжки. Білого риб’ячого м’яса на всіх вистачило, Гордій нікого не образив, усім по доброму шматку виділив.

Крім нього й балакучого Іванка, навколо вогню розмістилися ще троє: кругловида дівчина Лушка, стрижена, як хлопець, під горщик; жінка Степанида, що відгукувалася на прізвисько Тетеря; і вчена людина Никодим в обшарпаній попівській рясі, такій вигорілій, що з чорної вона стала сірою. Усі п’ятеро шукали щастя в землях галицьких і, якби не зустрілися на шляху, були б зовсім самотні.

Наприклад, Лушчиних батьків і братів убили вояки-утікачі, а саму її, зґвалтувавши, підвісили за косу на воротах та так і кинули, озираючись і насміхаючись, поки не зникли за пагорбком. На її щастя, мимо проходив Гордій, він Лушку і звільнив, косу ножем зрізавши. Правда, відтоді вона не розмовляла, а тільки мукала та кивала або головою мотала, немов язик втратила, але язик був на місці – Гордій перевіряв. Ну, не говорить – і не треба, що розумного дівка сказати може? А коли їсти захоче або, припустімо, чого іншого попросить, то й так зрозуміло, без слів. Вони не завжди потрібні, слова ті. Буває навіть так, що зайві вони.

Згадавши, як Іванко соловейком заливався, Батия поганого звеличуючи, Гордій знову розсердився. Адже якщо непереможний головний тартарин, то Русі кінець настав. І куди тоді далі податися? До угрів носатих? До ляхів пихатих? Прицмокуючи, Гордій висмоктав риб’ячу мізковню, жбурнув череп минька в річку й запитав у Никодима:

– Ось скажи, монаше, правду про Батия кажуть чи брешуть? А військо його? Воно й справді заворожене? Якщо навіть і так, то мусить же бути якийсь спосіб здолати косооких?

– Не монах я, – сказав Никодим, зосереджено розтираючи розіпрілу шкіру між пальцями ніг. – Писар. Скільки повторювати одне й те саме?

– Ну писар, – примирливо сказав Гордій. – Усе одно людина, яка знає й розуміє. У чому сила тартар? Чому тіснять і б’ють нас поодинці?

– Ось тому, що поодинці, і б’ють.

– Отже, – утрутився Іванко, – якщо об’єднаються наші дружини, то сильнішими за тартар стануть?

– Ох, не думаю, – похитала головою Тетеря, – розтираючи риб’ячий жир по губах і щоках, щоб блищали привабливо. – Не здолати нашим їх, ні, не здолати.

– Баба, а мовить до пуття, – кивнув Никодим, із насолодою перекидаючись на спину, щоб зручніше було стежити за хмарами в небі, і покусуючи соковиті трав’яні стебла. – Не здолати.

– Це тому, що більше їх? – здогадався Іванко.

– Не тільки, – заперечив Никодим.

– А що ще? – поквапив його Гордій.

– Порядок у них. Суворість. Ось взяти їхній тумен…

– Тумен – це що таке?

– Тисяча кіннотників. Тумен на сотні ділиться, а сотні на десятки.

– Хитро придумано. – Іванко почухав потилицю.

– Цить! – гримнув зацікавлений Гордій. – Не перебивай старших.

Никодим покосився на нього, виплюнув травинку, сунув до рота нову і сказав:

– Не в тому мудрість, що тисячі на десятки розбито, а в тому, що один за одного відповідає. Ось, припустімо, ти злякався… – Він показав на Іванка, який розтулив рот, щоб заперечити, але не встиг, бо Никодим продовжив: – Ти злякався в бою, а весь твій десяток за тебе відповідатиме. Усім голови з плечей зітнуть або серце з грудей виймуть. Кому ж цього хочеться? Ось вони один за одним і стежать, не дозволяють з поля бою втекти, щоб їх теж за боягузтво не стратили. Після великої битви, трапляється, цілими сотнями своїх же знищують, а то й тисячами. За будь-яку провину смертю карають. Не там нужду справив, не так на сотника подивився… поцупив… збрехав… Страта в тартар люта, болісна. Зламають спину і кинуть здихати. Або ж риб’ячий хребет в дупу засунуть – спробуй витягнути. Адже вони головою вперед рибу пхають, щоб кістки перешкоджали вийняти назад…

– Свят, свят, – перехрестилася Тетеря, а Лушка злякано подивилася на рештки миня біля вогнища, що тліло.

– Люблять іще на аркані за кіньми по землі волочити, – додав Никодим, задоволений враженням, яке справив. – Прив’яжуть і тягнуть степом, поки вся шкіра не злізе. Крик, ґвалт! А решта сміється.

Іванко, який слухав мовчки, із широко розплющеними очима, не витримав і знову подав голос:

– Отак вони самі себе під корінь знищать!

Перш ніж відповісти, Никодим повернув голову, щоб сплюнути зелену кашку. Потім сів, потягнувся з хрускотом і сказав:

– Погане військо все одно на смерть приречене. Краще вже так, іншим для науки.

– Наука, отже, – дійшов висновку Гордій похмуро.

– Наука, – погодився Никодим. – Кому мука, кому наука.

Подорожні помовчали, обдумуючи сказане. Стало чутно, як щебечуть пташки, як гудуть бджоли над галявиною, як десь біля дороги реве несамовито корова, яку, мабуть, ведуть на заріз, бо ногу зламала або просто знесилилася за час тривалого переходу. Не пропадати ж м’ясу. Це тільки людям – пропадати. Ось сидять вони біля багаття, ситі, обігріті, гуторять. А завтра що? Як виживати, коли холоди настануть? Чим землянки викопувати, чим ліс рубати, у що тіла свої кутати? Тільки й залишається, що з простягнутою рукою по світу йти. Так простягнутих рук нині багацько! Черствої скоринки хлібної – і то не допросишся.

– Підемо далі, чи що? – запропонував Никодим, у якого напевно зіпсувався настрій.

– Почекаймо трохи, – сказав розсудливий Гордій. – Чуєш? Завалили ж телицю. Тож підемо, коли тушу розбиратимуть. Може, маслаків перепаде.

– Або потрухів, – пожвавилася Тетеря. – Наваримо юшечки.

– У чому, дурна ти бабо? У балії твоїй? Вона, може, велика, але ж для інших потреб призначена.

Поки чоловіки сміялися з нехитрого жарту Гордія, худенька Лушка спершу сиділа мовчки, нахиливши обчикрижену голову і стрімко шаріючись, а потім схопилася й утекла в кущі.

– Це ти даремно, дядьку, – дорікнув Іванко, з обличчя якого вмить злетіла вся веселість,

1 2 3 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Данило Галицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Данило Галицький"