BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Сокіл і Ластівка 📚 - Українською

Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

220
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сокіл і Ластівка" автора Борис Акунін. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 117
Перейти на сторінку:
старожитніх документів, які часто були у значно гіршому стані.

Теплохід злегка хитнуло на хвилі. Довелося на секунду прикрити очі — відразу підкотила нудота. Вестибулярний апарат ніяк не бажав звикати до хитавиці. Втім, Ніка не міг читати навіть у машині, на ідеально рівному шосе — одразу починало нудити.

На величезному океанському лайнері хитавиця відчувалася при хвилі понад чотири бали, а сьогодні, судячи з повідомлення в корабельній газеті «Фелкон ньюз», очікувалося не більш ніж три. Певно, корабель гойднула самотня хвиля-переросток.

Тільки-но підлога вирівнялася, Фандорін розплющив очі і прочитав напис на звороті. Триста років тому конверти не були у вжитку. Приватні листи зазвичай складали, запечатували і писали адресу на чистому боці.

Микола Олександрович ласо прицмокнув. Щось починало прояснюватися.

«Благородній Пані Обер-комерцрадниці Беттіні Мьонхле, вродженій Баронесі фон Гетц у Її власні Руки.

Замок Теофельс біля Швебиш-Халлю»

Замком Теофельс колись володіла родина фон Дорнів, до якої належав і Ніка, що присвятив значну частину життя дослідженню історії власного, роду. Будь-який документ, що хоча б якось стосувався Теофельсу, мав для Фандоріна безперечний інтерес.

Знайоме було йому і прізвище Мьонхле, Так спершу звали нових власників, до яких замок перейшов на початку вісімнадцятого століття. Потім вони змінили ім'я на милозвучніше, але дружина першого з них дійсно була вродженою Беттіною фон Гетц.

Питання: хто ж такий цей Епін, який пише шановній Frau Ober-kommerzienrat[1] таке загадкове послання, причому з неприємною атестацією на адресу її чоловіка чи принаймні його мокрого носа? І чому раптом англійською, а не німецькою?

Ніка ще раз прочитав звертання («Му truly beloved Bettina») і підпис («Your most loving and assured Friend Eріпе»). Цікаво. Дуже цікаво.

От так тітонька. Загадала загадку!

Але розгадувати загадки було улюбленою справою і, певним чином, навіть джерелом заробітку для Миколи Олександровича. Тому замороки він не злякався, а вирішив, що спробує поєднати здобутки освіти (хоч там як, а шість років Кембриджу плюс чвертьсторічний досвід) з дедуктивними здібностями.

Він перечитав документ ще кілька разів, покрутив по-всякому, помацав фактуру паперу, навіть понюхав. Аромат назавжди втраченого часу і недосяжної таємниці паморочив голову. А чи назавжди? А чи такої вже недосяжної? Йому ж бо й раніше доводилося повертати час назад і відчиняти замки, ключ від яких, здавалося, назавжди загубили. А раптом пощастить ще й зараз?

Обмірковування прочитаного, а також огляд, обмацування, обнюхування та облизування (Фандорін ще й лизнув темну пляму, яка залишилася від давно струхлявілого сургуча) дозволяли зі значним ступенем вірогідності припускати таке.

За професійною звичкою Ніка почав не з текстологічного дослідження і контент-аналізу, а з деталей другорядних, про які часом забуваєш, відразу занурюючись у зміст.

Документ довго зберігався у зв’язці або папці, хрест-навхрест скріпленій шнурочком (помітно втиснений слід). Тримали його разом з іншими паперами, пізнішої епохи (на звороті прозирають фіолетові плями — це від чорнила дев’ятнадцятого століття). Імовірно, лист вишукали в якомусь приватному архіві. (Чому приватному? Та тому, що ні штампу, ні інвентарного номера.)

Папір французького виробництва — такий у часи Людовіка XIV вироблявся на овернських мануфактурах. Лист, очевидно, дійшов що адресата. У кожному разі, був розпечатаний у Теофельсі. (Цей висновок можна зробити з розрізу. У першій чверті вісімнадцятого століття власники замків користувалися одним і тим самим ножем для паперу, що залишав характерний зигзаг.)

Тепер почерк. Каліграфічний, рівний, майже без індивідуальних особливостей. Так, незалежно від статі, писали нащадки гарних родин, які здобули стандартну «благородну» освіту. Можна не сумніватися, що містер чи, радше, мсьє (недарма ж на Е стоїть акцент) Epine походив з дворянського роду і навчався у привілейованому навчальному закладі — або ж здобував освіту вдома, що тим більше означає приналежність до аристократії.

Лише після цих попередніх висновків Микола Олександрович дозволив собі — а серце тьохкало — проникнути в суть послання.

Під абревіатурою «С.-М.» напевне ховається місто Сен-Мало. Це був головний французький порт тієї доби. Там мешкали багаті судновласники-арматори, відважні капітани і жорстокі корсари, що наганяли страх на англійських купців. «Жахливий Мулай» — це, звісно, марокканський султан Мулай-Ісмаїл, пострах Середземномор'я. Людовік XIV був єдиним із європейських владарів, кого цей кровожерливий деспот шанував і з ким підтримував постійні дипломатичні стосунки. Немає нічого дивного в тому, що загадковий Епін, якому для чогось знадобилося здійснити подорож у володіння Мулай-Ісмаїла, був змушений звернутися до арматора з Сен-Мало. Тільки на французькому кораблі й можна було потрапити до Марокко в 1702 році, інакше ніяк.

Ну, а тепер головне: заради якого «Скарбу» і «Призу», дорожчого за який немає на світі, налаштувався Епін здійснити далеке і ризиковане плавання, та ще й у такий важкий час? На суходолі й на морі вже майже рік, як точилася велика різня, що ввійшла в історію під назвою Війна за іспанську спадщину.

Ось, певно, й усе, що можна витягти з цього аркуша паперу. Тітка Сінтія напевне знає ще щось. Досить згадати, як значуще глянула вона на племінника поверх окулярів своїми небесно-блакитними очицями, ж здійняла кістлявий палець і прошепотіла: «Візьми і прочитай. Я хотіла зробити це пізніше, але після того, що трапилось… Ти сам усе збагнеш, ти розумний хлопчик. А мені треба прийти до тями. Вийду через 96 хвилин», — і велично покотилася на своїй колясці в спальню.

Серед інших дивацтв стара дама останнім часом ще й захопилася нумерологією. Найбільш сприятливими числами вважала 8 і 12. Сон тривалістю вісім на дванадцять хвилин повинен був повністю відновити її фізичні й моральні сили, підірвані інцидентом у басейні.

Чверть години тому, отримавши від тітки документ, Ніка був трішки заінтригований, не більше. Тепер же він буквально вирував від нетерпіння. Чекати ще годину двадцять, допоки тітонька зволить вийти і відповісти на запитання? Це було нестерпно.

Та, знаючи Сінтію, Фандорін чудово розумів: іншого виходу немає. Ще нікому й ніколи не вдавалося змусити міс Борсхед змінили прийняте рішення.

До того ж потрясіння дійсно було неабияке. Старенька безумовно потребувала відпочинку.

Тітка чесна, без догани[2]

Ніколас Фендорін (так звучало ім’я Миколи Олександровича на британський манір) опинився серед пасажирів тринадцятипалубного лайнера «Falcon»[3], що йшов маршрутом Саутгемптон — Кариби — Саутгемптон, не з власної волі. У «люкс-апартаменти» круїзного теплоходу Ніка потрапив завдяки бажанню двох жінок, і важко сказати, яка з цих сторін більше тиснула на магістра.

Перша з дам доводилася йому двоюрідною тіткою. Кузина покійної матері міс Сінтія Борсхед, стара панна, що все життя провела в кентському маєтку, від народження створювала

1 2 3 ... 117
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сокіл і Ластівка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сокіл і Ластівка"