Читати книгу - "Від порога до порога"

й тобі з-поміж сотень очей піщинка засяє,

зернина піску,

що сон мій плекала,

коли я впірнав, щоб тебе віднайти —

Ти пускаєш їй корінь назустріч,

він окрилить тебе, коли смерть спопелить нашу ниву,

ти увись полетиш,

а я злину попереду, наче листок,

котрий відає, де відкриваються брами.

STRÄHNE

Strähne, die ich nicht flocht, die ich wehn ließ,

die weiß ward von Kommen und Gehen,

die sich gelöst von der Stirn, an der ich vorbeiglitt

im Stirnenjahr —:

dies ist ein Wort, das sich regt

Firnen zulieb,

ein Wort, das schneewärts geäugt,

als ich, umsommert von Augen,

der Braue vergaß, die du über mich spanntest,

ein Wort, das mich mied,

als die Lippe mir blutet’ vor Sprache.

Dies ist ein Wort, das neben den Worten einherging,

ein Wort nach dem Bilde des Schweigens,

umbuscht von Singrün und Kummer.

Niedergehn hier die Fernen,

und du,

ein flockiger Haarstern,

schneist hier herab

und rührst an den erdigen Mund.

ПАСMO

Пасмо, котре не заплів я, а лишив розвіватись на вітрі,

котре стало сивим від прибуттів і від’їздів,

котре відділилось від того чола, повз яке я пролинув

у чільному році —:

це те слово, яке ворушиться

на догоду вічним снігам,

слово, яке вже давно тужило за снігом,

коли я, очима олітнений,

забув про брову, яку ти нап’яла, мов райдугу, наді мною,

слово, яке ухилилось від мене,

коли закривавилась моя губа від мовної рани.

Це слово, яке прибилось до нас поміж інших слів,

слово, створене за подобою німування,

обсаджене зеленим барвінком і смутком.

Тут западаються дальні світи,

ти ж,

пушиста, ворсиста зоря,

снігом спадаєш додолу

й лелієш земні уста.

AUS DEM MEER

Wir haben begangen das Eine und Leise,

wir schössen hinab in die Tiefe,

aus der man der Ewigkeit Schaum spinnt —

Wir haben ihn nicht gesponnen,

wir hatten die Hände nicht frei.

Sie blieben verflochten zu Netzen —

von obenher zerren sie dran…

O messerumfunkelte Augen:

wir fingen den Schattenfisch, seht!

ІЗ МОРЯ

Ми вшанували єдине і тихе,

ми шугнули униз, в глибину,

з якої прядеться вічності піна —

Ми, одначе, не пряли її,

наші руки були невільні.

Вони заплелися у сітях —

зверху хтось торгає їх…

О блиском ножів засліплені очі:

ми впіймали тінь-рибу, погляньте!

ZWIEGESTALT

Laß dein Aug in der Kammer sein eine Kerze,

den Blick einen Docht,

laß mich blind genug sein,

ihn zu entzünden.

Nein.

Laß anderes sein.

Tritt vor dein Haus,

schirr deinen scheckigen Traum an,

laß seine Hufe reden

zum Schnee, den du fortbliest

vom First meiner Seele.

РОЗДВІЙНИЙ ОБРАЗ

Хай око твоє стане свічкою у комірчині,

а погляд твій — ґнотом,

хай я буду настільки незрячим,

щоб його запалити.

Ні.

Хай буде інакше.

Вийди надвір перед домом своїм,

запряжи свою мрію барвисту,

хай копита її промовляють

до снігу, якого надмеш

з вершини моєї душі.

FERNEN

Aug in Aug, in der Kühle,

laß uns auch solches beginnen:

gemeinsam

laß uns atmen den Schleier,

der uns voreinander verbirgt,

wenn der Abend sich anschickt zu messen,

wie weit es noch ist

von jeder Gestalt, die er annimmt,

zu jeder Gestalt,

die er uns beiden geliehn.

ДАЛЕКІ ПРОСТОРИ

Віч-на-віч, у прохолоді,

почнімо й таке:

спільно

вдихаймо густий туман,

що нас навзаєм ховає,

коли вечір запрагне зміряти,

як ще далеко

від кожного обрису, якого він набирає,

до кожного обрису,

якого він нам позичив.

WO EIS IST

Wo Eis ist, ist Kühle für zwei.

Für zwei: so ließ ich dich kommen.

Ein Hauch wie von Feuer war um dich —

Du kamst von der Rose her.

Ich fragte: Wie hieß man dich dort?

Du nanntest ihn mir, jenen Namen:

ein Schein wie von Asche lag drauf —

Von der Rose her kamst du.

Wo Eis ist, ist Kühle für zwei:

ich gab dir den Doppelnamen.

Du schlugst dein Aug auf darunter —

Ein Glanz lag über der Wuhne.

Nun schließ ich, so sprach ich, das meine —:

Nimm dieses Wort — mein Auge redet’s dem deinen!

Nimm es, sprich es mir nach,

sprich es mir nach, sprich es langsam,

sprich’s langsam, zögr es hinaus,

und dein Aug — halt es offen so lang noch!

ТАМ, ДЕ ЛІД Є

Там, де лід є, там холод на двох.

На двох: тож приходь, я чекаю.

Навкруг тебе мов подих вогню —

Ти вийшла з троянди.

Я спитав: як же звали раніше тебе?

Ти сказала мені те ім’я:

сяйво попелу тліло у нім —

Ти вийшла з троянди.

Там, де лід є, там холод на двох:

я придумав для тебе подвійне ім’я.

Ти розплющила око своє попід ним —

Ополонка ряхтіла.

Що ж, тоді я заплющу своє, я сказав —:

Ось це слово — ним око говорить до ока!

Ось воно, прокажи-но за мною,

прокажи, прокажи-но неквапно,

прокажи-но неквапно, з ваганням,

й доти ока свого не заплющуй!

VON DUNKEL ZU DUNKEL

Du schlugst die Augen auf — ich seh mein Dunkel leben.

Ich seh ihm auf den Grund:

auch da ists mein und lebt.

Setzt solches über? Und erwacht dabei?

Wes Licht folgt auf dem Fuß mir,

daß sich ein Ferge fand?

ВІД МОРОКУ ДО МОРОКУ

Ти розкриваєш очі — я бачу, як мій морок оживає.

Я бачу його дно:

воно також моє і оживає.

Переправляється таке? Й прокинеться при цьому?

Чиє то світло йде за мною слідом,

що вже й поромник притьмом віднайшовся?

IN GESTAL T EINES EBERS

In Gestalt eines Ebers

stampft dein Traum durch die Wälder am Rande des Abends.

Blitzendweiß

wie das Eis, aus dem er hervorbrach,

sind seine Hauer.

Eine bittere Nuß

wühlt er hervor unterm Laub,

das sein Schatten den Bäumen entriß,

eine Nuß,

schwarz wie das Herz, das dein Fuß vor sich herstieß,

als du selber