Читати книгу - "Червоне і чорне"

Протягом усієї військової служби Стендаль не розлучається з зошитом і пером. Ретельно фіксує все найважливіше з побаченого, працює над низкою творів, які закінчить пізніше. Існують певні свідчення про те, що, сидячи в одному з напівспалених особняків Москви, в заграві пожежі, Стендаль, головний інтендант армії окупантів, за допомогою майбутнього декабриста Каховського знайомився з історією Росії, з рухом Пугачова. Він уважно вивчає культуру й побут європейських країн.

Молодий письменник, чи не один з усієї французької армії, усвідомив велич подвигу російського народу в боротьбі з іноземною навалою. Згадуючи пізніше про трагедію 1812 р., Стендаль писав, що в убогих хатинках Росії він побачив «патріотизм і справжню велич», що гніт царату «не здолав народ духовно». Урок, здобутий під Москвою, Стендаль вважав цілою епохою в формуванні передової французької думки. Він назавжди зберіг інтерес до Росії і російського визвольного руху. В одному з листів до О. І. Тургенєва — брата декабриста Н. І. Тургенєва, Стендаль писав: «Я шлю прокляття вашій рабській країні. Коли Ж’ нарешті ідобуде волю російський селянин?»

Після падіння Наполеона Стендаль, як і двадцять тисяч інших офіцерів «великої армії», залишив військову службу. Більшість його армійських товаришів знайшли собі теплі місця за нового режиму. Але Стендаль, не маючи жодних засобів до існування, не хотів брати подачку від ненависних йому Бурбонів, що повернулися до Франції і встановили в країні жорстокий терор. Він вирішує залишити батьківщину і виїздить до Італії, де живе з 1814 по 1821 рік. Вперше йому довелося побувати тут у 1800 році, і вже тоді він закохався в чудові пам’ятники мистецтва античності та епохи Ренесансу, в італійську музику й малярство. Ще під час своєї військової служби Стендаль почав працювати над книгою «Історія живопису в Італії». Тепер він закінчує цю працю й пише низку інших, присвячених переважно питанням мистецтва («Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо» і т. д.).

Та не лише художні інтереси вабили Стендаля до Італії. Письменник насамперед шукав тут ті живі джерела революції, що, як йому здавалося, були вже вичерпані у Франції. Оселившись в Мілані, він зближується з таємною організацією карбонаріїв, яка очолювала в ті часи національно-визвольний рух проти австрійської влади. Серед друзів Стендаля були: відомий італійський революціонер Конфалоньєрі, поети-карбонарії Уго Фосколо, Сільвіо Пелліко та ін. Після розгрому карбонарського руху (1821 р.) Стендалю довелося повернутися до Парижа.

Письменник був непримиренним ворогом реакції, яка панувала в політиці, філософії й літературі Франції 20-х років. Своє негативне ставлення до доби Реставрації він висловив у романах «Арманс», «Червоне і чорне» та інших творах. Автор «Червоного і чорного» з симпатією поставився до Липневої революції 1830 p., з захопленням говорив про героїчних бійців «Трьох славних днів». Але новий режим, встановлений внаслідок липневого перевороту, був йому не менш чужий, ніж уряд Бурбонів. Монархія Луї-Філіп— на, яку Маркс називав «самодержавством фінансової аристократії», суперечила насамперед основному моральному принципу Стендаля — презирству до влади грошей над людиною.

Під час свого перебування на батьківщині Стендаль і далі виявляв інтерес до опозиційного руху. Він був добре знайомий із знаменитим памфлетистом, захисником пригніченого селянства — Полем-Луї Кур’є. Вважав невтомного борця проти колишніх емігрантів-дворян, церкви та монархії П’єра-Жана Беранже, переслідуваного судом та реакційною критикою, найбільшим поетом Франції. Зустрічався в Парижі з засновником республіканської партії, тоді ще молодим студентом Годефруа Кавеньяком. Його хвилювали блискучі виступи визначного французького революціонера Огі^ста Бланкі на процесах заарештованих республіканців. А пізніше — звістки про потоплені в крові повстання ліонських ткачів, про звірячу розправу солдатів з населенням робітничого кварталу, увічнену «Бальзаком живопису» Оноре Дом’є в сповненій могутньої викривальної сили літографії «Вулиця Транснонен 15 квітня 1834».

Стендаль не брав безпосередньої участі у сучасному йому французькому визвольному русі і, мабуть, не усвідомлював до кінця історичного значення цього руху. Він вважав Францію країною, нездатною до результативної боротьби, і прагнув повернутися до своїх італійських друзів.

Стендаль терпів матеріальну скруту. Його заробітки як літератора і журналіста були мізерні. Це змусило талановитого художника піти на державну службу. Щоб мати можливість поїхати до Італії, у 1830 р. він займає посаду французького консула спочатку в Трієсті, а потім у маленькому приморському місті Чівіта-Веккіа поблизу Рима.

Новий консул гаряче взявся до роботи. З властивою йому енергією, організаторським талантом, здатністю до спостережень і розумінням обставин він збирав і пересилав до міністерства іноземних справ Франції цінні відомості про становище в Італії. В той же час він поновив стосунки з італійськими революціонерами. Репутація друга карбонаріїв, небезпечного змовника, змусили французьку адміністрацію ставитися до інформацій Стендаля з упередженням. Відчуваючи марність своєї урядової діяльності, Стендаль цілком віддається літературній роботі. Наприкінці 1830 року вийшов друком написаний ще в Парижі роман «Червоне і чорне». У 1834–1835 рр. він працює над романом «Люсьен Левен» (або «Червоне і біле»), який йому не довелося закінчити. У квітні 1839 р. побачив світ останній великий твір письменника «Паризький монастир», який Стендаль написав «одним подихом» під час тривалої відпустки у Франції. У 30-х рр. одна за одною побачили світ його чудові новели з циклу «Італійських хронік». Ці твори, повні невгасимого протесту проти тогочасної політичної реакції, наснажені пристрасною бунтарською енергією. Тільки смерть урвала натхненну діяльність видатного письменника. Вона раптово скосила його під час одної з поїздок до Парижа — 23 березня 1842 року. Похорон Стендаля відбувся без духовенства. За домовиною письменника йшли Проспер Меріме, О. І. Тургенєв та двоє невідомих друзів.

Надзвичайно привабливим був Стендаль як людина. Високий, міцної статури, відважний у вчинках, безстрашний у висловленні своїх поглядів, наділений могутнім логічним розумом і тонкою сприйнятливістю до всього прекрасного, глибокодумний, а часом по-дитячому грайливий, він був сповнений громадської й творчої дієздатності, яку не могли знищити за його життя ні переслідування властей, ні злісні нападки ворожої критики.

* * *

Роман «Червоне і чорне», що мав підзаголовок «Хроніка XIX ст.», був написаний в основному до Липневої революції й змальовував французьке суспільство епохи Реставрації. Публікація твору затрималася у зв’язку з від’їздом автора до Трієста. Заздалегідь обміркована сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя, — все це вимагало від письменника замкнути дію роману в межах правління останнього з королів дворянсько-клерикальної Франції Карла X (Стендаль сам це підкреслював у зверненні «До читачів»). Та чи не відчувається все ж таки відгомін липневих барикад у знаменній промові Сореля на суді, що становила кінцеву мораль твору, написаного письменником-демократом?

Літературна праця