Читати книгу - "Країна розваг"

Того дня хтось читав «Керолайна Лівінґ», запихаючись стравами дня — бургерами «Мексикалі» й картоплею-фрі «Карамба». Цей хтось залишив на таці журнал, а я його підібрав разом із тарілками. Хотів був викинути у смітник, та потім передумав. Безплатне чтиво — воно й в Африці безплатне чтиво. (А я мусив заробляти собі на навчання, не забувайте про це.) Я запхав його собі в задню кишеню та й геть забув, аж поки не прийшов у свою кімнату в гуртожитку. Там, коли я перевдягав штани, журнал випав на підлогу й розгорнувся на розділі з оголошеннями.

Той, хто читав журнал, обвів кружальцем декілька оголошень про роботу… хоча зрештою, напевно, ця людина вирішила, що вони всі їй не підходять, інакше «Керолайна Лівінґ» не опинилася б на конвеєрі. Оголошення, на яке я звернув увагу, містилося ближче до кінця сторінки, хоч його й не обвели. Перший рядок жирними літерами проголошував: «РОБОТА ПОБЛИЗУ РАЮ!» Хіба міг англійський філолог прочитати таке і не пійматися на гачок? І хіба міг похнюплений двадцятиоднорічний юнак, у чиїй душі наростав страх, що його дівчина віддаляється од нього, не піддатися чарам, коли уявляв собі роботу в місці під назвою «Країна розваг»[5]?

В оголошенні був номер телефону, і я, не в змозі опиратися імпульсу, подзвонив. Через тиждень у мою поштову скриньку в гуртожитку лягла заява про працевлаштування. У листі, що її супроводжував, було написано: якщо я хочу отримати роботу на все літо і повний день (а я хотів), то виконуватиму багато різних доручень, і майже всі вони будуть пов’язані з допомогою відвідувачам. Я повинен мати чинне посвідчення водія, а також пройти співбесіду. Наближалися весняні канікули, тож я міг пожертвувати поїздкою на тиждень додому в Мен і натомість з’їздити на цю співбесіду. Та тільки я планував провести хоча б частину цього тижня з Венді. Може, у нас би навіть дійшло до «цього».

— Їдь на співбесіду, — сказала Венді, коли я їй розповів. Ані тіні вагання не промайнуло в її голосі. — Принаймні буде пригода.

— Мені б з тобою була пригода, — завважив я.

— У нас буде повно часу наступного року. — Вона зіп’ялася навшпиньки й цьомнула мене. (Вона завжди ставала навшпиньки.) Чи зустрічалася вона вже тоді з тим іншим хлопцем? Мабуть, ні, але, безперечно, уже накинула на нього оком, бо він разом із нею слухав курс «Основи соціології». Про це мала знати Рене Сент-Клер, і якби я спитав, вона б, швидше за все, мені все вивалила (патякати язиком було улюбленою справою Рене, сто відсотків, що на сповіді вона доводила священика до виснаження), але є такі речі, про які краще не знати. Наприклад, чому дівчина, яку ти кохав усім серцем, постійно відмовляла тобі, але практично за першої ж нагоди стрибнула в ліжко з іншим хлопцем. Я не певен, що людям удається повністю забути своє перше кохання — десь там глибоко всередині воно все ще запускає пазури. Якась частина мого «я» досі хотіла б знати, що було зі мною не так. Чого мені бракувало. Тепер мені перевалило за шостий десяток, волосся посивіло, я переміг рак простати, але мені досі хочеться знати, чому я не підійшов тоді Венді Кіґан.

* * *

Я сів на поїзд, що називався «Південним» і курсував від Бостона до Північної Кароліни (ніякої пригоди в цій поїздці не було, зате вона коштувала дешево), а від Вілмінґтона до Гевенз-Бей дістався автобусом. Співбесіду зі мною проводив Фред Дін, котрий (серед інших своїх обов’язків) виконував у «Джойленді» роль менеджера з найму працівників. Чверть години порозпитувавши мене про різне, а потім глянувши на моє водійське посвідчення і свідоцтво про закінчення курсів невідкладної допомоги, видане Червоним Хрестом, він вручив мені пластиковий бейджик на шнурку. Великими літерами на ньому було написано «ВІДВІДУВАЧ», стояла дата того дня й усміхалося мультяшне зображення синьоокої німецької вівчарки, яка чимось нагадувала відомого дойду Скубі-Ду.

— Погуляй трохи парком, — запропонував Дін. — Покатайся, якщо захочеш, на «Колесі Кароліни». Атракціони ще не всі запустили, але цей працює. Скажи Лейну, що я дозволив. Я тобі дав перепустку на один день, але ти маєш повернутися сюди до… — Він позирнув на наручний годинник. — Ну скажімо, до першої. Скажеш, чи не передумав працювати. У мене лишилося п’ять вільних місць, але всі вони однакові — для привітних помічників.

— Дякую, сер.

Він усміхнувся і кивнув.

— Не знаю, як тобі, а мені цей парк до душі. Тут усе трохи старе і розхитане, але в цьому є свій шарм. Я колись пробував працювати у Діснея, не пішло. Там занадто… не знаю…

— Корпоративно? — здогадався я.

— Точно. Занадто корпоративно. Усе таке до блиску натерте, гламурне. Кілька років тому я вернувся в «Джойленд». І не пожалкував ні разу. Ми тут усе робимо трохи навмання — в цьому парку ще зберігся давній дух мандрівних цирків. Іди, повештайся. Подумаєш, як тобі. А ще важливіше — відчуєш, як тобі.

— А можна спершу одне запитання?

— Звісно.

Я тицьнув пальцем у свою перепустку.

— Що це за псина?

Фред усміхнувся на всі тридцять два.

— Це веселий песик Гові. Талісман «Джойленду». Парк побудував Бредлі Істербрук, перший Гові був його собакою. Того пса вже давно нема серед живих, але якщо ти працюватимеш тут цього літа, то бачитимеш його постійно.

І це виявилося правдою… і неправдою водночас. Проста загадка, та розгадка трохи далі попереду.

* * *

«Джойленд» був незалежним парком атракціонів, не таким великим, як «Сікс Флеґс»[6], і до «Діснейворлду» йому було дуже далеко, та все ж його площа вражала: а надто коли Джойленд-авеню, головна вулиця, і Дорога Гінчаків, другорядна вулиця, стояли майже порожні й здавалося, що завширшки вони як дороги на вісім смуг. Я чув дзижчання бензопилок і бачив чимало роботяг — найбільша бригада трудилася на «Громовиці», одній з двох «американських гірок» «Джойленду», — та відвідувачів ще не було, бо парк відкривався лише п’ятнадцятого травня. Однак працювало декілька фургончиків, які заробляли тим, що продавали обіди робітникам, та ще стара леді перед яткою провісниці майбутнього, розцяцькованою зірками, дивилася на мене пильно й підозріливо. За одним винятком, усі атракціони було наглухо зачинені.

За винятком «Колеса Кароліни». Було воно заввишки сто сімдесят футів[7] (про це я дізнався згодом) і оберталося дуже повільно. Біля нього