Читати книгу - "Мантра-омана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ти тоді засміялася і сказала, що «джипи», на твою думку, більше пасують середнього зросту чоловікам з непомірно великими амбіціями і помірно маленькими членами. З твоїх уст це прозвучало легко й невимушено, як музика. А могла б хоч цього разу не виголошувати промову. Інші й не таке роблять заради палаців з тонованим склом. Твій коханий тоді образився, бо в нього «джип». І машину тобі не купив. На твій день народження, між іншим. Обмежився прим’ятим букетом троянд. Ти, звісно, помстилася, швиргонувши трояндами у найближчий бак для сміття, але довелось самій собі купляти «мікру». Та й ту в кредит. Не дивно, що ти її ненавидиш, і вона тебе — так само.
Опинившись за кермом, абияк заводиш двигун і виїжджаєш з «пирковки», довго милуючись своїм білявим відображенням у дзеркалі заднього виду (брюнетки теж так роблять, ти бачила). Нічний сторож проводжає тебе багатозначним поглядом.
«Хоче мене, падлюка», — думаєш ти.
Це ти так думаєш, а він, може, мріє, щоб у тебе за рогом продірявилося колесо (краще — всі чотири) або за кілька кварталів тебе зупинили робінгуди-даїшники. За непристебнутий ремінь безпеки, скажімо. І щоб при цьому в тебе не виявилось аптечки.
2
На роботу ти безнадійно спізнилася. Бо були даїшники, і непристебнутий ремінь безпеки, і неприкаяно відсутня аптечка. Добре, хоч зробили знижку на «білявку за кермом»…
Роздратовано грюкнувши дверцятами нещасливої «мікри», припаркованої біля величної адміністративної споруди в центрі міста, королівською ходою оминаєш заспаного охоронця (цей хоч не пив звечора) і, тицьнувши йому в пику протерміновану перепустку, зі швидкістю світла зникаєш у дзеркальному вимірі ліфта.
Нарешті потрібний поверх. Претензійна вивіска ВИДАВНИЦТВО. Приїхали. Змінюючи ходу «міс Всесвіт» на підступне скрадання, увіходиш до святая святих — приймальні. Розкішної, як голлівудська кінозірка, секретарки на місці, дякувати Богу, немає. Прямуєш далі. Новий копірайтер (Юрко, здається) зосереджено завис над комп’ютером. Судячи з поспішно-пристрасного клацання «мишею», щось глибоко особисте. Наближаєшся. Так і є. Екраном монітора гасають крихітні монстрики і безжально смачать інших монстриків червоним вогнепальним лайном.
— На якому рівні? — лагідно цікавишся ти.
— На четвертому, — не озираючись, видає військову таємницю білявий хлопчина щойно-після-універу. — А всього їх п’ять. — Потім щось змушує його злодійкувато озирнутись: — А взагалі я над анотаціями працюю, — монстрики ганебно випаровуються з екрана. — То я так, зазирнув…
Але проблема в тому, що у вас тут не корпорація з виробництва комп’ютерних монстрів. У вас тут ВИДАВНИЦТВО. Не звертаючи уваги на його по-дитячому безпорадний погляд, зникаєш за дверима свого кабінету. Все, він приречений. Бо ще до обідньої перерви про зелених монстриків знатиме Його Величність сам генеральний директор. Отак.
А взагалі ти звикла ловити на гарячому і принижувати людей, часом сама того не усвідомлюючи. І навіть не озиралася, коли їх роздерта до крові, пульсуюча самооцінка (вкупі з планами на майбутнє) стрімко летіла в нікуди догори дриґом.
От, приміром, якогось ранку секретарці:
— Та ні, в цій сукні ти зовсім не виглядаєш товстою. Хоча, якби вона була трохи довша, може б, ноги здавались рівнішими…
Чи комусь із комерційного відділу, ковзнувши поглядом по його затишній сімейній світлинці:
— Яка в тебе гарна донечка! А, то синочок?..
Чи ще краще, увійшовши до бухгалтерії:
— Фе, як смердить! Неначе як хто наклав?
Ні, то нові парфуми імпозантного головного бухгалтера…
…і так далі, і щодня, і скільки завгодно. Тож не дивно, що всі тебе тут тихо бояться й ненавидять. Ти ж їх лише зневажаєш. Усіх, крім одного.
Він сидить у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Ти не знала, як його звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала його Ісусом Христом. А він знову ж таки не звернув уваги. Його ти зненавиділа.
ТОМУ ЩО він — геній, а ти просто добре робиш свою роботу (та й то, коли відкрутитися від неї вже немає як).
ТОМУ ЩО вдягається він, як бомж, але це йому, чорт забирай, личить більше, аніж іншим — костюми-трійки.
ТОМУ ЩО він єдиний не виявляє до тебе жодних почуттів — ані тобі заздрощів, ані роздратування, ані неповаги — НІЧОГО. Наче це не ти тут міс Видавництво…
Хоча ні, якось ти піймала на собі його випадковий розгублений погляд. У ньому промайнуло щось віддалено-знайоме. Мабуть, зустрічалися в котромусь із минулих життів. Він був, як і належить, Ісусом Христом, а ти — натовпом, що жбурляв у нього каміння…
Але стій-но, ми тут перераховували причини, через які ти його ненавидиш. Три назвали, урочисто шукаємо в кишенях пам’яті четверту. А от і вона:
ТОМУ ЩО він — закрита книга. Не те, щоб тобі кортіло її прочитати, але хоча б анотацію переглянути не завадило б. Щоб переспати з ним, і мови бути не може — навряд чи він здогадується про існування таких речей.
Стривай, ти подумала про те, щоб з ним переспати?
3
Ти відчайдушно хапаєшся за серце. Трохи не так, серце зазвичай з лівого боку. Хоча яка вже різниця, коли ти побачила з вікна свого кабінету чорнявий тонований «джип», який велично запливає на призначене для нього ексклюзивне місце парковки. Зараз із цього дива технічної думки вибереться сповнене власної значущості зарозуміле ДЕЩО років тридцяти з гаком і невимушено, щоб усі бачили, клацне пультом сигналізації.
А вдвічі за нього вищий, годину тому заспаний охоронець не знатиме, з якого боку підскочити, аби прислужитися.
Це приїхали Андрій Олексійович Страхопуденко — генеральний директор (а заразом і власник) комерційного ВИДАВНИЦТВА, в якому ти працюєш горе-літредактором. Пригадуєш, як у перші дні після влаштування на цю роботу ти до вечора не могла стриматись од зрадливого сміху з приводу його… креативної «фамілії». А згодом на зміну смішливій радості прийшли інші відчуття — затаєний біль, злий спротив, злодійкувата відраза…
Оце вони й зараз попрокидалися і наввипередки повзуть до тебе, обступають юрбою знавіснілих розпатланих зомбі: мовляв, ми вже тут! Бо Страхопуденко тут. За кілька хвилин він підніметься ліфтом на четвертий поверх, почухає яйця (це ще хвилина), замовить секретарці свою звичайну чорну каву і… тобі кінець.
Адже ж на твоєму столі лежить нечитаний, схвалений особисто ним рукопис, який сьогодні здавати на верстку. Як таке сталося? Минулої п’ятниці ти зробила вигляд, що необачно його забула, на вихідних тим більше про нього не згадувала, і от настав понеділок — День Священної Помсти.
Тож незайманий тобою рукопис лежить і нахабно так поглядає:
— Ну й що ти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мантра-омана», після закриття браузера.