Читати книгу - "Україна — не Росія"

Загалом, російські адресати моєї книги — то окрема стаття. Мені досить часто спадало на думку питання: як деякі видатні росіяни нової формації — добре освічені, часто із знанням іноземних мов, з кругозором та, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, — як ці люди можуть виявляти таку необізнаність, коли мова йде про Україну? Серед людей, яких я маю на увазі, є й депутати російської Думи, включаючи досить визнаних і помітних, і урядові фігури, і громадські діячі, і політологи, й впливові журналісти. Імена деяких з них навіть пов’язані з демократичним рухом радянських часів, та й нині серед них зустрічаються люди з репутацією демократів і «європейців». І це якась загадка, тому що їх погляди на Україну мало в чому відрізняються від уявлень якогось колишнього функціонера КПРС зі Старої площі.

Цей погляд, у сухому залишку, зводиться до того, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відокремилась лише через якесь дивне непорозуміння або навіть чудацтво, що вона просто дитина, яка заблукала. Дитина скоро стомиться блукати по байракам і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося.

Росіяни, про яких я веду мову, бачать в українцях таку собі сільську рідню — досить симпатичну, співучу (це відзначається неодмінно), зі своїми гастрономічними пристрастями, своєрідним гумором та кумедною сільською вимовою. Але саме рідню — тобто, з деяким припущенням, знову ж таки тих самих росіян. А щодо відмін, які впадають в очі, то вони з такого погляду уявляють лише етнографічний інтерес. Та ось ця славна рідня дала задурити собі голову якимось там «бандерівцям»...

Ще раз повторю своє риторичне запитання: як так вийшло, що люди, які добре знаються на екуменізмі, кейнсіанстві та інших не менш муарованих речах, виявились настільки поза українською проблематикою, хоч і все це завжди було у них під боком, в п’ятистах верстах від Москви, одразу ж за Брянськом? Де ж вона стільки разів оспівана чуйність російського інтелігента до чужого болю, де його універсалізм, звідки така пихатість? Судячи з цього, проблема не в зайвій гордовитості, а, скажімо м’якше, в недостатній поінформованості.

Погана обізнаність в питанні може зіграти злий жарт також і у міждержавних відносинах. Це добре видно на прикладі однієї вже досить давньої події, хочу її нагадати. 26 серпня 1991 року, двома днями пізніше прийняття Акту про незалежність України, з’явилась погрозлива заява прес-секретаря російського президента. В ній йшлося про те, що «в случае прекращения союзнических отношений (с республиками СССР), Российская Федерация оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ». З одного боку, прес-секретар завжди оголошує думку президента, а не свою особисто, але з іншого — ці слова вимовив не сам президент, що не було випадковістю. Президент Росії явно не мав бажання привселюдно зрікатися свого образу демократичного політика. Незадовго перед тим у зверненні до Верховної Ради України Єльцин заявив, що у Росії немає планів ставати центром нової імперії і вона не шукає ніякої переваги над іншими республіками. Кількома місяцями раніше, 19 листопада 1990 року РРФСР та УРСР підписали угоду, що закріпила взаємне визнання існуючих кордонів — хай навіть у складі СРСР (інакше їх не потрібно було б знову «взаимно признавать» у «Великім Договорі» 1997 року), та все ж кордонів, які вважалися за радянською конституцією, як не крути, державними.

Була ще одна обставина. Заява прес-секретаря, в теорії, стосувалася всіх республік СРСР, що саме розпадався, які мали спільні кордони з Росією, але насамперед була звернена, як бачиться, до України, хоча була й Естонія з проблемою Нарви — Івангорода, були й Грузія з Абхазією, титульне населення якої давно тягнулося до складу Росії. В усякому разі, всі коментарі російських політиків після заяви Вощанова стосувалися саме України і тільки її. Досі добре пам’ятаю, як десь 29 серпня по телебаченню виступав Г. X. Попов, мер Москви і тріумфатор оборони Білого Дому. На запитання журналістки, які ж саме території України Росія може зробити предметом своїх претензій, він з українським, без сумніву, акцентом (він хоча й грек, але, здається, десь із півдня України) відповів приблизно так: «Конечно, Крим в первую очередь. Но на Украине єсть и другие русские земли! Скажем, этот... как его... Днепропетровск!» Маю підозру, що він мав на увазі Донецьк, але ейфорія переможців путчу давала тоді всі підстави, щоб серйозно поставитись навіть до таких обмовок.

Заява прес-секретаря могла бути такою собі пробною кулею, могла прозвучати з подачі групи радників Єльцина та без відома «хазяїна» — всю правду ми будемо знати нескоро.

В єдину мить виник, як то кажуть, міжнародний скандал. У зв’язку з цим уже 28 серпня 1991 року до Києва прибула російська державна делегація, очолювана віце-президентом РФ Олександром Руцьким. Точно пам’ятаю, що в складі делегації були Анатолій Собчак та Сергій Станкевич (здається, ще були Полторанін та Бурбуліс). Напевне через те, що візит готували у «пожежному» режимі, росіяни імпровізували. Але, головне, вони абсолютно не розуміли, що ж саме у нас сталося, і це було не сказати як дивно. Адже їм не треба було пояснювати зміст подій, які тільки що сталися у Москві: багато в чому саме їхніми руками була зірвана спроба кремлівських змовників врятувати комуністичну імперію, що називалася СРСР. Перший та останній президент СРСР Горбачов повернувся з свого полону у Форосі щоб, по суті, головувати при скасуванні імперії.

Але ті, хто у нас гостював, все це якось не переносили на Україну, що жила передчуттям великого історичного повороту, початку нової долі. Повітря було наелектризоване надіями, ейфорія молоді відчувалася просто-таки фізично. Пам’ятаю, група молодих активістів навіть намагалась не пустити російських гостей до будинку Верховної Ради України. Були, ясна річ, і такі, хто намагався чинити опір незалежності, але вони були приголомшені — спершу поразкою московських путчистів, а потім також подією 24 серпня. Вони побачили, що складають меншість, і це згодом підтвердив референдум.

Так з чим же у таку атмосферу приїхали посланці Росії — демократи, які незадовго перед тим, повторюю, отримали перемогу над імперським драконом у себе в Москві? Виявляється, вони цілком серйозно сподівалися умовити українських братів зупинитися на півдорозі. Мовляв, звіться хоч двічі суверенними та ще й тричі незалежними, аби з нового союзного договору не виходили, а Москва вас за це