Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Зрозуміло, громадськість занепокоєна не тільки долею всіх вилучень у Б.Д. Антоненка-Давидовича, а й долею його матеріалів, забраних КДБу літературних та громадських діячів, котрі були в дружніх взаєминах із Борисом Дмитровичем і мали або його листи, твори тощо, або матеріали про нього. Йдеться передовсім про обшуки у згадуваного вже Ю. А. Огульчанського, в Н. В. Суровцевої, Василя Стуса, Пашко, Вячеслава Чорновола… Цей список, на жаль, можна продовжувати, та в цьому немає потреби, оскільки працівникам КДБ добре відомо, коли, в кого і які матеріали вилучали при обшуках.

Шановний Миколо Михайловичу! Просимо Вас особисто вникнути в наше прохання і повернути спадкоємцям усі матеріали та особисті речі Б.Д. Антоненка-Давидовича, вилучені в нього та інших осіб під час обшуків.

Уразі потреби Громадська комісія готова зустрітися з Вами й поговорити по суті порушеної справи».

Така зустріч Громадської комісії, яку очолював активний український діяч-робітник Олекса Миколишин, відбулася невдовзі у приймальні КДБ. Серед присутніх від комісії — Леонід Бойко, літературознавець і давній дослідник творчості Б. Антоненка-Давидовича, добре відомий органам інженер Юрій Огульчанський; був також і я. Тож зібралися люди, які добре знали ціну і постаті Бориса Дмитровича, і його творчому доробку. Зрозуміло, побачивши перед собою самого голову КДБ УРСР товариша Голушка, сподівалися на втішний результат нашої зустрічі. Та які ж ми були приголомшені, коли почули найстрашніше — серед вилучених у Антоненка-Давидовича матеріалів спогадів нема… їх знищено. Як?! Чому?! Найточнішу відповідь одержала спадкоємниця архіву письменника молодша донька Ярина[3], яку було на зустріч у КДБ запрошено 22 вересня 1989 року. Їй було показано акт про знищення. Ось виписка рукою Ярини:

«Комиссия пришла к выводу, что с учетом того, что уголовное дело в отношении Антоненко-Давидовича Б. Д. не возбуждалось, то после его смерти 9. 05. 84 г. все указанные документы, как не подлежащие распространению по существующему законодательству, не являющиеся подлинниками, исполненными автором, и не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности, подлежат уничтожению… 360 страниц… 19 июня 1984 г.».

Ярина хотіла записати прізвища членів «геростратової» комісії, але це їй було заборонено. Відкупилися тим, що спадкоємниці повернули шість вилучених у батька речей. Це були старі видання книжок, зокрема М. Грушевського, В. Винниченка, та альманах без обкладинки, що починався раніше забороненим віршем Олександра Олеся. Виходило, що решту з тих 59 плюс 11 вилучень було знищено.

До КДБ УРСР (копія до Верховної Ради СРСР) знову пішов лист, але тепер змісту рішучого й непримиренного:

«Члени Громадської комісії для врятування літературної спадщини Б.Д. Антоненка-Давидовича звернулися за консультацією до чекістів, які багато років пропрацювали в органах держбезпеки, і переконалися в тому, що їх беІсоромно й ганебно обдурили. В КДБ ніщо не знищується, а тим більше такі матеріали. Адже в цій установі, як ніде, добре знають КПК УРСР, згідно з яким усе, вилучене в громадян і не використане слідством або судом, негайно повинно бути повернене. Проти Ю. А. Огульчанського і Б.Д. Антоненка-Давидовича не тільки не порушувалася кримінальна справа, ай не велося слідство.

Ми рішуче вимагаємо негайно розглянути цю ганебну, як на часи перебудови, справу і повернути рукопис спогадів Б. Д. Антоненка-Давидовича українській культурі. Якщо він насправді ліквідований, чому ми не віримо, то вимагаємо видати нам копію акта про знищення, щоб встановити поіменно, хто санкціонував та виконував цю протизаконну акцію. Ми будемо порушувати проти них кримінальну справу. Знищувачі духовних цінностей нашого народу повинні бути покарані. Наші підписи прикладаємо. Всього підписів на семи сторінках -195».

Цей лист, з якого наводжу цитату, було організовано 13 жовтня 1989 р. на ювілейному вечорі Бориса Антоненка-Давидовича. Але й тепер — «глас вопіющого»… Доблесні чекісти трималися героїчно, і їхня фортеця сваволі не піддалася натиску навіть великої громади. Зате мури компартійної системи, яку вони денно і нощно боронили, невідворотно розвалювалися під потужним натиском прозрілих мільйонів. Пробуджувалася національна свідомість народів, які заселяли «необ’ятні» простори СРСР. Утворювалися масові національні фронти, що ставили собі за мету здобуття національної державної самостійності. Україна теж вибухнула Народним Рухом, що повів за собою великий народ, кращі сини і дочки якого впродовж багатьох століть боролися за свободу й українську державність. Може, тому після путчу високопоставлених кремлівських п’яниць, що прискорив розвал СРСР, українці про свою волю до державної незалежності заявили найпотужнішим, порівняно з іншими радянськими республіками, масовим референдумом. Упали криваві знамена, а на їхньому місці замайоріли життєствердні жовто-блакитні прапори, такі ненависні для московського імперіалізму та його прислужників. Замість старих з’являлися повсюдно на установах і нові вивіски, де красувався теж ненависний ворогам нашим тризуб. Помінялася вивіска і на сірому будинку по вулиці Володимирській, тепер тут значилось: «Служба безпеки України». Але чи змінилися люди, колишні працівники КДБ, які після певних скорочень лишилися працювати в СБУ? Що ж, час покаже…

Останню спробу здійснено було в червні 1994 року на вечорі пам’яті Бориса Антоненка-Давидовича, що відбувався у Будинку літераторів як один із заходів до 95-річчя письменника. За підписами багатьох учасників вечора знову пішло колективне звернення, але тепер до СБУ, що особливо обнадіювало, — може, хоч тепер твори-в’язні побачать волю… Та знову даремні сподівання, бо у відповіді значилося, що «вилучені під час обшуку твори були знищені після закінчення терміну їх зберігання».

Отже, нема, хоч і не могла не здивувати розбіжність у мотивації, адже у попередньому акті КДБ значилося, що твори знищено, як «не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности». Така плутанина, зрозуміло, насторожувала і ще більше засмучувала. До того ж біль втрати підсилювався тим, що вже були опубліковані спогади Антоненка-Давидовича про судилище над міфічною Спілкою визволення України, про літературну й політичну ситуацію на початку 30-х років. Читачі, які знали творчість одного з яскравих представників розстріляного відродження, тепер були вражені по-особливому. Це було не просто чітке, глибоке, в міру деталізоване свідчення про трагічні явища минулого, а й аналітичне дослідження письменника, науковця, політика, громадянина, який до старості зберіг ясну молоду пам’ять, який про все і про всіх мав свою точку зору і не боявся її переконливо обґрунтовувати, наражаючи себе вже не тільки на небезпеку від диктаторської комуністичної влади, а й на осуд своїх-таки «рідних» патріотів. Тут уповні проявлялася вдача нездоланого козака і шукача правди, який свою віднайдену істину захищатиме перед цілим світом, користуючись по-молодечому задерикуватим кличем: «Налітайте, воріженьки,