Читати книгу - "Професор Шумейко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я гадала, що вам сподобається, Климе Івановичу! Усі її просять. Говорите собі слабким голосом, не надриваєтесь. А як будуть задоволені студенти!
Знущається, певно, чи має рацію? А я тобі, дорогий читачу, скажу, і ти мені повір. Клим Іванович — людина чесна. Хабарів не беру, анонімок не пишу (на них і попиту сьогодні немає), на ноги і дупи своїх студенток принципово не дивлюсь. Живу тільки професійними інтересами, а як дбаю за національну культуру! Хай і не дуже скромно, але зізнаюсь: маю мистецьку душу, є у мене давнє, сокровенне, баян, народний інструмент, у 50-х роках минулого століття нас учили в культосвітньому технікумі. Сьогодні воно не модньо (термін моєї дружини).
— Акордеон — друге діло, — каже вона.
Мені це гидко чути. Вдумливий читачу! Поза контекстом мого життя не можна збагнути мою мистецьку душу. Хоч ти мене не розстроюй!
Горе тому, хто дурний. Його шкода. Та найбільше шкода дурня, який дбає про національну культуру. В економіці, скажімо, чи інших сферах за тебе працює комп'ютер. А тут же голова потрібна, голова, на якій би не було ореола глупоти, тобто розумна, справді професорська голова.
Клим Іванович продовжував мучитися. Може, сісти за прядку або ткацький верстат? Кажуть, за такою роботою все на світі забувається. Так де його візьмеш прядку, не кажучи вже про ткацький верстат? Хіба з музею поцупити?
Професор страждав подвійно. По-перше, не міг же він пограбувати націо-нальний музей, по-друге, не міг збагнути вчорашньої їжакової штрикачки колеги. «Не можна на арабському коні возити воду.» Ледве стримуючи образу, Клим Іванович вичавив із себе:
— Це що? Реакція на мою пропозицію зараховувати майбутніх фахівців для салонів краси тільки на бюджет, а не за контрактом?
Обличчя колеги видавало неприязнь і навіть невідому Климу Івановичу злість, що мала ось-ось вибухнути. Але він нічого не сказав і швидко пішов геть.
Ні. Це реакція на мій манюній бізне-сок, як мізинчик дитини, — «Декамерон. Український салон краси». Треба свої здогади і міркування перевірити на відміннику Б., він завжди, як представник студентства, присутній на Вченій раді.
— Студенте Б.! Я правильно міркую?
— Ще й як правильно, — догоджав відмінник Б.
А вдома моя тютя, тобто дружина, про те ж саме торочила. Начиталася. Сердешний Климе Івановичу! Люди завжди бувають жорстокі й несправедливі, навіть катують один одного, коли рятують свої душі. Це вам, мабуть, невідомо. Навіщо ж ви силуєте ще й нас мучитися разом із вами?
— Бо я чесна людина. Якщо хочете знати, я жодного разу в житті не зрадив дружині. Правда, якось було. Заграла кров, як у гарячого іспанця. Де це було? І що перешкодило? Холера! Ні, це не метафора, це справжня холера в Одесі.
ІІ. Обсервація, або Холера в ОдесіДід Пронь куняв на лаві, що стояла перед входом на одеський пляж «Чор-номорка». Був серпень 197.. року, трохи дощило. Гадаєте, у діда тут були якісь справи? На ті часи вхід на одеські пляжі був вільний і безкоштовний. Гадаєте, підглядав за дівчатами і за тим, що дає тільки молодість? Ні. Він сидів, куняв і думав. Пляжний гамір, вереск дітей, оголені стегна жінок не заважали йому розмірковувати. Як павуку ніщо не заважає снувати своє павутиння. Дід як дід. Ось тільки білий як сніг, комір і рукави на сорочці вказували, якщо не на охайність старого чистьохи, то на колишнє ремесло. Дід Пронь варив мило, а дружина успішно продавала. В післявоєнні роки в Одесі кожен другий варив мило, але залюбки купували тільки у Проня. З того ремесла і жила сім'я, жила не бідно. З того ремесла дід вивчив двох доньок: одна медінститут закінчила, друга — торгово-економічний. Жаль, немає кому передати секрети того варіння. Діти давно виїхали за кордон. А чужим? Навіщо їм. Кому це сьогодні потрібно, коли мила в Одесі, Богу дякувати, хоч греблю гати. Тепер Проні живуть квартирантами-ку-рортниками. Самі — у невеликій прибудові, а дві кімнати на першому поверсі щоліта здають дачникам.
— А чого це дільничний Марко уже вдруге обходить берег? — розплющив маленькі, як чорні ягоди бузини, очі дід Пронь.
Не чіпляється зі своїм «нє положено» до Груні, яка торгує на пляжі дешевими прикрасами із самшиту і глини, в'яленою рибою і пиріжками. Тут дід Пронь перевів мову з дільничного на Груню, власне, не на Груню, яка допікає дідові:
— Чого стирчиш, старе луб'я. Візьми щось із мого товару, пройдись по берегу. У тебе ж, кажуть, мило саме продавалося!
Пронь кидав розсіяний і втомлений погляд на жінку і мовчав. Йому ліньки було відповідати. Інколи з апатії виводив старого стукіт візочка, який слідом за Грунею тягнула її неповнолітня донька. Тоді мозок його починав працювати, не тому, що побачив молоду дівчину і все те, що дає тільки молодість. Ні. У доньки була парасолька, вона ще здалека червоніла, немов велика фантастична квітка. Таку парасольку, здається, мала моя Сара, коли я був молодий. Пронь із сумом дивився, як гублячись серед пляжних парасольок, зникає червона фантастична квітка. Моя Сара таки вміла продавати. А з Грунею — нічого спільного, хіба що ота червона шовкова матерія на доньчиній парасольці.
Та я захопився. О, знову дільничний.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Шумейко», після закриття браузера.