Читати книгу - "Моно-но аваре"

Я підставив стілець до парти, за якою Боббі сидів зі своїм другом Еріком.

– Чому вона тобі не подобається?

Між хлопцями лежить розкреслене лініями поле дев’ятнадцять на дев’ятнадцять. На їх перетинах розставлена жменька білих і чорних камінців.

Раз на два тижні мені випадає вихідний від моїх постійних обов’язків з нагляду за станом сонячного вітрила. Тоді я приходжу до школи, щоб розповісти дітям щось про Японію. Іноді мені це здається безглуздим. Як я можу бути їхнім учителем, коли в мене самого про Японію збереглися тільки туманні дитячі спогади?

Але я не маю іншої ради. Техніки-неамериканці, як оце я, вважають своїм обов’язком брати участь у шкільній програмі культурного збагачення і передавати те, що можуть.

– Усі камінці однакові, – каже Боббі, – і вони не рухаються. Вони нудні.

– А яка гра тобі подобається? – питаю я.

– «Астероїдний партуль»! – каже Ерік. – Оце дійсно хороша гра. Там треба рятувати світ.

– Я не маю на увазі комп’ютерні ігри.

Боббі знизує плечима.

– Думаю, шахи. Мені подобається ферзь. Він потужний і не такий, як усі. Він герой.

– Все, що є у шахах – дрібні сутички, – кажу я. – Масштаби го значно більші. Партія вміщує цілі битви.

– В го немає героїв, – вперто каже Боббі.

Я не знаю, що йому відповісти.

У Каґосімі не було місця для ночівлі, тож усі спали просто неба уздовж дороги до космодрому. Гігантські сріблясті кораблі порятунку виблискували на горизонті в сонячному промінні.

Тато пояснив мені, що уламки, які відкололися від Молота, попрямували в бік Марса і Місяця, тож заради безпеки нашим кораблям доведеться летіти далі, у далекий космос.

– Я б хотів сидіти біля вікна, – сказав я, уявивши, як повз мене пропливатимуть зірки.

– Слід поступатися місцем біля вікна молодшим за тебе, – зауважив тато. – Пам’ятай, що усі мають чимось жертвувати, щоб жити разом.

Ми склали із валіз стіни й напнули між ними простирадла, щоб мати захист від вітру і сонця. Щодня приїжджали урядові інспектори, щоб роздати припаси і переконатися, що все в порядку.

– Терпіння! – казали інспектори. – Ми знаємо, що справа просувається повільно, але ми робимо усе, що можемо. Місця вистачить усім.

Ми були терплячими. Деякі матері вдень проводили уроки дітям. Батьки узгодили таку систему пріоритетів, щоб родини з малими дітьми і літніми дідусями й бабусями могли першими піднятися на борт, коли кораблі будуть нарешті готові.

Після чотирьох днів очікування заспокійливі слова урядових інспекторів звучали вже не так переконливо. Натовпом поширилися чутки.

– Кораблі, з ними щось не так.

– Підрядчики обдурили уряд і заявили, що все готово, хоч це не так, а тепер Прем’єр-міністр не наважується сказати правду.

– Я чув, що корабель тільки один, і місця на ньому призначені лише для сотні найважливіших персон. Решта ж кораблів – просто порожні лушпайки про людське око.

– Вони сподіваються, що американці передумають і збудують більше кораблів для дружніх народів, як оце ми.

Мама підійшла до батька і зашепотіла йому щось на вухо.

Він похитав головою і зупинив її.

– Більше не говори про це.

– Але заради Хірото…

– Ні! – голос батька ніколи не звучав так сердито. Він замовк і ковтнув. – Ми мусимо довіряти одне одному, довіряти Прем’єр-міністру і Збройним силам.

Маму це засмутило. Я взяв її за руку.

– Я не боюсь, – сказав я.

– Усе добре, – в голосі тата чулось полегшення. – Боятися нема чого.

Він взяв мене на руки, – мені стало трохи ніяково, бо він так не робив аж із тих пір, коли я був зовсім малим, – і вказав на щільний натовп із тисяч і тисяч людей, що були скрізь навколо нас, скільки сягало око.

– Подивись, як нас тут багато: бабусі, молоді батьки, старші сестри, молодші брати. Буде неправильно й егоїстично поширювати чутки в такому натовпі, бо багато людей можуть постраждати. Треба триматися своїх місць і завжди пам’ятати про загальну картину.

Ми з Мінді повільно кохаємося. Я люблю вдихати запах її темного кучерявого волосся, такого буйного і теплого. Він лоскоче носа, мов свіжа сіль.

Потім ми лежимо поряд, роздивляючись екран на моїй стелі.

Я й досі виводжу на нього вид на зоряне поле, що лишається позаду. Мінді працює штурманом і записує для мене відео з кабіни в найкращій якості.

Мені подобається уявляти, що в мене скляний дах, і ми лежимо під зоряним небом. Я знаю, що багато в кого екрани показують відео і фотографії зі старої Землі, але мене вони надто засмучують.

– Як японською буде «зірка»? – питає Мінді.

– Hoshi, – кажу я їй.

– А як буде «гість»?

– Okyakusan.

– То ми hoshi okyakusan? Зоряні гості?

– Так фрази не складають, – кажу я. Мінді –  співачка, вона любить звуки інших мов, крім англійської.

– Важко почути музику слів, коли втручаються їх значення, – сказала вона мені якось.

Рідна мова Мінді – іспанська, але вона може згадати з неї ще менше, аніж я з японської. Вона часто питає у мене японські слова і вплітає їх до своїх пісень.